Пролог

"Найбільша образа — це та, що йде від  людини, якій ти не зробив нічого поганого". 

~•~ Абу-аль-Фарадж

- Мамо, Савченко знову мене ображає! - пожалілося рудоволосе розтріпане дівча, років 10, яке мов ураган - вірвалося в сад.

- Доню, заспокійся! Зупинися, а то потопчеш мої квіти! - застерегла жінка, що порпалася в квітнику. Це була моя мама - Корольова Ілона. - Я знову поговорю з його батьками. - запевнила роздратованим тоном вона.

- Але ж мамо, я навіть його не чіпала! А він одразу, як тільки-но я увійшла в спортзал, почав мене дражнити. - знову розрюмсалося мале дівчисько.

- Жанночко, заспокійся, люба! Твоя мама обов'язково поговорить із ним в 100-ий раз. - промовила жінка, що увійшла слідом за мною. Агата - наша гувернантка, присіла навпочіпки навпроти моєї мордашки і витерла мої сльози. - А зараз, ходімо в твою кімнату. Не заважай мамі садити троянди! - наказала заспокійливим тоном вона і взяла мене за руку.

Мені часто здавалося, що моя мама любить квіти, навіть більше ніж мене. Звичайно ж, вони були такі ніжні й прекрасні... Не те, що я - рудоволосе кудлате дівчисько, з велетенським окулярами на носі. Та мені хоч іноді, хотілося, щоб моя мама розповідала з захопленням не тільки про квіти, а й про мене. І я робила усе можливе для цього - гарно вчилася, ходила на танці і додаткові заняття з англійської... Та це завжди було не те, чого вона хотіла. Для неї, я завжди була не достатньо гарною, не достатньо розумною, не достатньо граційною... Все не те і я не така... Саме це "не достатньо" - завжди занижувало мою самооцінку, тому з часом у мене з'явилося купа комплексів.

Тато ж навпаки - обожнював свою єдину донечку і дозволяв робити мені, все, що заманеться! Та нажаль, він дуже рідко бував вдома так, як увесь час працював. І тільки Агата - добра душа, постійно заспокоювала мене і говорила: "Колись і ти, як прекрасний бутон квітки - розквітнеш і пахнутимеш, а люди захоплено милуватимуться твоєю красою. Пам'ятай, що навіть найпрекрасніша троянда, має гострі шипи"... Просто всьому - свій час і твій ще не настав...

Та скільки б я не чекала, я постійно залишалася, все тим же - рудоволосим дівчиськом з великими окулярами на носі, тільки тепер ще додалися брекети і підліткові "вугрі". Який жах! Я - просто ходяча катастрофа...

А тим часом, той самий Савченко, який дразнив мене ледь не з першого класу, перетворювався на справжнього красунчика. І всі дівчата, із нашого 9-Б - були закохані у нього. І що в ньому такого? Мускулиста, спортивна фігура, бо він грав у футбол... Його шовковиста темна шевелюра з косою гривою, що спадала на одне око... Його гострі вилиці і чорнющі брови, що надавали мужності обличчю... Ні, точно не вони. Його очі... ось воно - його бездонні зелені очі! Я могла б заприсягтися, що вони світяться в темряві, як у кота! Я мліла від них. Я була в нього закохана до нестями, але він був просто нестерпним!

Для мене, як і для більшості дівчат з мого класу, він був - таємним нерозділеним коханням... Але, як тільки він проходив повз, я не могла навіть зв'язати два слова до купи. Я просто хотіла втекти, десь заховатися чи перетворитися на неведимку. Адже, кожного разу він намагався "вколоти" мене чим болючіше і зачепити за живе.

Скоро наближався День Св. Валентина і я планувала зізнатися йому в коханні... Та як це зробити? Адже, він завжди знаходився в компанії пишногрудих та довгоногих красунь з нашої школи. Я боялась навіть уявити, чим він займався після уроків! Та, як би банально це не звучало, я планувала написати йому любовне послання. Боже, дай мені сил! Адже, ще одного публічного приниження, я просто не витримаю!

***

- О, руда дивачка, ти знову тут вештаєшся? - я почула знайомий голос за спиною, коли шукаючи поглядом Савченка, підглядала через вікно спортзалу. По моїй спині пробіг легкий морозець, я заціпеніла.

- Ти..Ти..Ти... мур? - чорт він мене помітив. Я трохи примружившись, повернулася обличчям до нього.

- Що ти тут муркочеш? Вдаєш із себе рудого кота, хоч радше схожа на облізлу лисицю? - глянувши на моє скуйовджене волосся, зареготав він. Так, моє густе неслухняне волосся, завжди стирчало у різні боки і навіть туга резинка не могла його стримати.

- Я... Я... Я... - в горлі пересохло, я заніміла і не могла промовити жодного слова. Моє обличчя із ластовинням вмить стало блідим, як у смерті.

- Ти що німа? - його зелені очі ставали темнішими, коли він сердився. - Я запитав, що ти тут забула? - сердито насупив брови він. І не дивно, що його це цікавило, адже зараз у їхнього 11-Б, була фізкультура, а мене - взагалі не мало тут бути.

- Просто... я люблю... баскетбол! - тремтячим голосом ляпнула я - перше, що спало на думку. - Хотіла записатися в баскетбольну команду.

- Що? Ти і баскетбольна команда? - він зареготав, наче почув найкращий жарт популярного коміка.

Звичайно, куди мені там до баскетболу, чи ще чогось спортивного, з моїм то ростом - 155 см і худорлявою фігуркою. Мене захлеснули почуття, здавалося я от-от розплачуся.

- Я... просто хотіла... - через силу, я витиснула із себе.

- Враховуючи твоє вміння поводитися з м'ячем, як мавпа з газетою. Я вимушений тебе розчарувати, у тебе нічого не вийде! - сказав він з жорстокою насмішкою, протираючи підборіддя.

- Ти... Ти... Зовсім мене не знаєш! - крикнула я, вже ледь стримуючи сльози.

- Серйозно? Я точно знаю, що ти зараз знову розрюмсаєшся! - його насмішка різанула мені слух і ехом роздалася в моїй голові. Я не стрималася і розплакалася. Закривши обличчя долонями, я швидко розвернулася і втекла знову ревіти у туалет. Мені було так соромно, а сильна образа душила мене з середини. Я почувалася повною дурепою.

- Ти чого? Я ж пожартував? - крикнув він мені у слід, та я вже не чула.

***

   Тимур знайшов записку в своєму рюкзаку, коли повернувся із тренування. Це навіть не здивувало його, адже фанатки щодня закидали його любовними записками. Але саме ця записка була якоюсь особливою, ба навіть інакшою, що вирізняло її серед інших, так це її чималий розмір. Саме вона привернула його увагу і він захотів її прочитати. Він дістав клаптик білого паперу розгорнув і почав читати: