Дія 3 - Студенти

Двоє, студенти художнього вузу. Йдуть по бігових доріжках. Поряд з ними йдуть по інших бігових доріжках два пси, котрих вони тримають на прив’язі. 

Вона - Хіба це справедливо? 

Він - Що саме? 

Вона - Ну як що? Подумай сам - ось ми за рік закінчимо цей вуз і що далі? 

Він - Та як що? Всі дороги перед нами відкриті! Малюй що хочеш і як хочеш! Без цих зауважень викладачів - це не так, то не так - тут яскравіше, тут блідіше… Які хочуть ставлять оцінки! Вічно під них треба підлаштовуватися. Під їх, так би мовити, візії. 

Вона - Та ти хіба не бачиш тих самих наших викладачів!? Хто вони? Вчать нас, як малювали корифеї мистецтва, як генії малювали… Як всесвітньовідомі! А самі  - мало хто з них щось творить. Живуть на зарплати викладачів. Та на підробітках, на халтурках - приватні уроки абітурієнтам… 

Він - Кілька ж є цих… Хоча, ти права, це радше виняток. Як сказав твій батько: хто може - той творить, а хто не може - той вчить. 

Вона - Ось бачиш… Творить. Але що це за така творчість… 

Він - Ти про що? 

Вона - Ну ти хіба не бачиш у якій ми квартирі живемо - я з батьками. Це ж хрущовка, яка перейшла у спадок від баби, діда. Хоч він і всесвітньовідомий художник. Хоча що таке всесвітньовідомий художник у часи інтернету? Тепер і ми з тобою всесвітньовідомі - бачать наші студентські штрихи, мазки в соцмережах на всіх континентах! 

Він - Ну так, не весело. Але наша всесвітня відомість це радше буденність глобалізації. Там стільки того мотлоху інформацій, що як не знаєш кого конкретно шукаєш – то і не знайдеш Оленку з живописного чи Василька з графічного, факультету. А твій батько - він почуває себе митцем! Метром! 

Вона - Хм… Почуває… Метром, кілометром… Шкода його. 

Він - Чому? Його ж картини є на всіх континентах! Хоча… наші теж бачать на всіх цих… континентах.

Вона - Та шкода його тому, що б'ється, як риба об лід. Ти ж знаєш, які то заробітки у справжніх художників - то є багато, то кілька місяців нема нічого… 

Він - Зате він у тебе справжній художник! Не хоче малювати цей красивий ширпотреб. Дуже гордий. Не хоче виставлятися у парку на мистецькій алеї.  

Вона - А ти знаєш як там? Один пейзаж купили, враз на його місце такий самий. 

Він – Ну, це заробіток! Малювати так, щоб всім на вулиці подобалося! 

Вона - Але це не мистецтво! Це красивий ширпотреб! 

Він - Як масовий пошив одягу. 

Вона - Так, маспошив. Кітч.

Він - А що нам робити? Ось за рік ми закінчимо нашу академію і що? 

Вона - Два варіанти - або на алею клепати, ляпати пензлями, “маспошив”, або бути гордими, але бідними нікому не відомими художниками - творцями справжнього і нікому з оточуючих не цікавого та незрозумілого високого образотворчого мистецтва. 

Він - Сумно. Ти думаєш нема інших варіантів? 

Вона - Чому ж? Є. Але пробитися наверх - це як виграти в лотерею. 

Він - Чому ти так кажеш? 

Вона - Та поглянь сам - які і чиї роботи коштують мільйони. Або тих авторів, котрі давно померли і їх родичі, артменеджери, як Ван Гога, розкрутили. Або просто повезло митцеві бути поміченому. Бути у потрібному місці в потрібний час! 

Він - Але ж є генії. 

Вона - А хто генії? Ті, котрих продають за мільйони? Ти думаєш, риба в формаліні за мільйон – це геніально? 

Він - Ідеї тепер дорого коштують. Дорожче, як матеріальні твори мистецтва. 

Вона - Ага, тепер без хитрих ділків галереїстів, які знайомі із крупними бізнесменами, нікому нікуди не пробитися. 

Він - Ну, десь же ж є оригінали! Про яких пишуть та говорять! 

Вона - Хто пише та говорить, і про кого? Про таких, які собі вухо відрізають? Чи голими роблять перформанс? Ми ж з тобою на таке не підемо. 

Він - Звичайно, ти права. А що тоді? Я в дитинстві мріяв бути айтішником. Може вивчити якусь програму, одну-другу, тай малювати фони для ігор, там, гонок чи стрілялок!?  

Вона - Сумно. А що будеш робити з дипломом.  

Він - Як що? Він же пластиковий! Буду на ньому ковбасу різати. 

Вона - Не смішно. 

Він - А що робити? Ось одружимося. Хтось мусить забезпечувати сім’ю. Я піду в айтішники, а ти будеш бавити наших дітей і займатися чистим мистецтвом. 

Вона зупинилася - Справді? – ЦІЛУЄ ЙОГО. ЙДУТЬ ДАЛЬШЕ - Але це все одно не справедливо. 

Він - Що ти маєш на увазі? 

Вона - Та як що? Ти що не розумієш? Про одних долею випадку вибраних знають всі, а про інших не менш талановитих не буде знати ніхто ніколи. 

Він - Та інтернет їм в поміч! Чи ти щось своє пропонуєш? 

Вона - Ех, якби, уявляєш? Всіх вирівняти! 

Він, здивовано - Вирівняти? І кожному митцеві по власній галереї! 

Вона - Так. 

Він - І щоб усі галереї були на першому поверсі! 

Вона - Так. 

Він - А ще краще, щоб усі галереї були одноповерховими! 

Вона - Так. 

Він - А ти знаєш, яка б тоді кількість появилася нових адептів мистецтва? І скільки сіл та міст потрібно було б знести для будівництва таких просторих одноповерхових галерей? 

Вона - Та є ще ж багато полів. Їжу все одно ми скоро будемо їсти штучну. Поля не будуть потрібні. 

Він - І хто куплятиме в цих галереях, якщо планета перетвориться на суцільну галерею? 

Вона - Ну хто, трохи люди, ці, бізнесмени, а решта держава. Хоча про держзамовлення у радянські часи мені тато розповідав. Казав, такі кон’юктурщики, пристосуванці були! Спеціальні якісь партійні комісії були… для видачі художніх замовлень. Малювали все реалістично! Уявляєш? І тільки робітників з серпами і молотами та партійних вождів.