Глава 27

"Немає межі людським бажанням, як немає свободи без обмежень. Де два бажання стикаються і створюють протиборство — там починається конфлікт і пролягає межа між двома життями.  Вседозволеність не свобода, це спроба йти чужою територією і пити з чужого колодязя, не більше.

Сказання про минуле

Час публікації невідомий"

_____________________________

Підйомник нестерпно скрипів. Чимось він нагадував інвалідний візок майстра Ірраїля: такий самий древній, бачивший і кращі часи.

Голіаф не поїхав із ними. Він залишився внизу і проводжав поглядом єдиного ока, мабуть доки не затекла потужна шия. Віто й сам не міг перестати дивитися на нього. Йому здавалося, Голіаф не поглядом, а лазером пропалює і ось-ось спалить дотла. Швидкість збільшувалася, і вітер вдарив у щоки різким поривом. Юнак похитнувся.

— Не дивись униз, — порадив майстер Ірраїль, впіймавши хлопця за одяг та утримавши  від падіння, — голова запаморочиться.

— Вибачте? — розгублено перепитав Віто, переводячи погляд на майстра. Старий прибрав від нього руку і зручніше влаштувався у своєму візку. Насупився, думаючи, як пояснити доступніше.

— Надмірна стимуляція зорового нерва з одночасною стрімкою зміною положення тіла в просторі зазвичай супроводжуються неприємними наслідками, Віто, — нарешті відповів він, раптом второпавши, що зрозуміло не вийде. — Наприклад, тимчасовим відключенням вестибулярного апарату, слабкістю нервових сигналів у кінцівках.

— Я не розумію... — Віто розгублено захлопав віями. Старий важко зітхнув. Перестарався.

— Ти ж відчуваєш це, — він глянув хлопцеві в очі, — як трясуться твої коліна і чутливість покидає стопи. Слабкість як результат викиду в твою кров кортизолу.

— Мені це ні про що не говорить, —  розгублено прошепотів Віто, а потім задер голову.

Тунель, всіяний іскристими лампочками, йшов горизонтально вгору, крізь десятки житлових рівнів. Краї поверхів пливли від руху повітря, пилу, людей і тварюк, роботів усіх можливих розмірів і комплектацій.

Ірраїль роздратовано похитав головою. Поглядом він ковзав по поверхах, що пролітали повз, по житлових кварталах, що змінювалися один за одним, рівних жовтуватих коридорах. По нескінченному потоку представників робітничого класу.

Чим вище мчала платформа, тим акуратнішим здавалося десяте місто Леополіської префектури. Шлях у тридцять поверхів закінчився швидко. А далі на них чекала пересадка.

Вони змінювали підйомники кілька разів, поки не дісталися до самого верху.

Іронія, єдиний офіційний пневмошлях з Іо в Леополіс був у протилежному крилі від базування банди Бібі. Ірраїль підозрював, що Бібі навряд чи гребує користуватися цим видом транспорту: зручність і швидкість останнього ніхто не скасовував. До того ж був ще один важливий момент — на відміну від електрокарів і персональних авто, пневмошлях був безкоштовним і надшвидкісним.

Була і ложка дьогтю: як і будь-який державний транспорт, він був оснащений відеоспостереженням. Чесно кажучи, Ірраїль сподівався, що Бібі встиг тут засвітитися, а ще краще привернути увагу, як це незабаром зробить Віто Лаєн. Ірраїль не сумнівався, що так і буде. Зрештою він спеціально створив цього хлопчика за принципом червоної ганчірки для бика.

Вхід на вокзал був оснащений детектором. Пристрій ніяк не відреагував на Ірраїля. А ось перед Віто, як і очікувалося, опустився силовий бар'єр, геть відрізавши хлопця від зовнішніх звуків. По тремтячій поверхні ковзнуло обличчя штатного оператора.

— Вітаю вас, Віто Лаєн. На зв'язку оператор міжрегіонального бюро внутрішніх переміщень, номер дві тисячі триста сорок сім. Поясніть мету вашої подорожі, будь ласка.

— Леополіс, прогулянка разом із майстром Ірраїлем, — невпевнено відповів Віто, знаходячи поглядом старого. Його творець застиг неподалік від Віто і, здавалося, задрімав у своєму інвалідному кріслі.

— Згідно з міжрегіональною інструкцією про внутрішні переміщення повідомляю вам про небезпеку відвідування поверхні. — Нітрохи не здивувався почутій відповіді оператор. — Щоб уникнути небажаних наслідків, рекомендуємо після прибуття на місце призначення пройти обстеження в установі охорони здоров'я населення й отримати програму з підтримання вашого організму в коректній для існування формі.

— Добре, — кивнув Віто, по-суті, нічого не розібравши з вищесказаного, аж надто швидко говорив цей оператор.

— Підпишіть повідомлення, поставте відбиток пальця  на угоду... Прийміть інструкцію, будь ласка. Поверніть папери в приймальний лоток, будь ласка...

Віто розгублено підписував усе, що випльовувала стіна йому в руки, і слухняно складав у нішу, що утворилася ліворуч від нього. Документи з'являлися одні за іншими і так само швидко зникали.

Коли бар'єр відключився, хлопець був розбурханий, серце його калатало, а голова шуміла. Майстер же  встиг подрімати. Біля проходу навіть утворилася невеличка черга. Більше бар'єр нікого не зупиняв.

— Бюрократія, — промовив Ірраїль і багатозначно глянув на свого підопічного, — запам'ятай це слово, Віто, і пов'яжи з цим моментом.

— Бюрократія охороняє здоров'я? — вирішив уточнити хлопець, розглядаючи єдину квитанцію, яку йому сказали берегти.

Питання увігнало старого майстра в зневіру. Цій дитині належало ще дуже багато чого вивчити, на що він сподівався, створюючи Віто, тим більше роблячи мішенню для Фердинанда? Чим у підсумку обернеться ця поїздка в Леополіс? Утім, своєму творінню він не міг розповісти про ці тривоги. Або не зрозуміє, або зрозуміє і злякається, а там і до втрати контролю над ситуацією недалеко.

— Ні, хлопче, бюрократія його з'їдає, — подумавши, відповів старий. — Це обопільний процес і не завжди приємний.

Віто вкотре за цей день задумався, намагаючись аналізувати все, що сталося. Йому бесіда з оператором не здавалася шкідливою для здоров'я. Навпаки, з розмови він зрозумів, що певну небезпеку несе ця поїздка.

Але з майстром не сперечаються. А якщо майстер неправий, то користуються першим правилом. Хто вклав у нього це знання, не було секретом, але скаржитися на це юнак не збирався. Тим більше своєму творцеві.