Глава 17

Хто ти, людина без обличчя? Куди йдеш і чим ти дихаєш? Чи є у твоєму серці місце для тебе самого? Для надій, цілей, прагнень?

Чи є у твоєму серці той, хто може тебе обійняти?

Або ж воно сповнене страшної злоби, знай собі б'ється, качає кров і ні про що не тривожиться, окрім помсти?

"Він опинився під рукою старого миттєво.

— Не чіпай його! — Фердинанд важко дихав, хапаючись за голову. Перед очима застигла чужа долоня, усіяна перснями. Голова паморочилася, а шлунок стискався, немов від морської хвороби, грозив вивернутись.

Тео поліз на діда з кулаками. Дурне...

Старий же, скривившись від роздратування, вчепився гачкуватими пальцями в його біле волосся і потягнув на себе.

— Щеня... — прохрипів він, — та ти ідеальний...

Тео забився переляканим звіром, але старому божевільному було все одно. Притиснувши долоню до його чола, він нарешті занурився в податливу свідомість.

— Нан, мені потрібен шолом...

— Відпустіть його, — прошепотів Фердинанд, намагаючись піднятися на ноги. Телепатичне втручання, здавалося, вивернуло його навиворіт. Перед очима продовжувало плисти, а кроки —  нетвердими.

— Спекайся його, — процідив старий, надягаючи на дрібного масивну конструкцію. Абе, не роздумуючи, підхопив Фердинанда під руку.

— Ти розслаблений, — навіював він, — хочеш пити, спати й насолоджуватися...

Як опинився в коридорі, поруч із розсіяним Маркусом, Фердинанд не зрозумів. Але ні пити, ні насолоджуватися йому вже точно не кортіло. Свідомість показувала дійсність стоп-кадрами, відрізаючи від найважливішого — розуміння того, що відбувається. У якусь мить зловив себе на тому, що штовхає брата, намагаючись докричатися.

— Марк... Маркус... — він штурхав його в плече раз по раз, а брат не реагував. Власні руки були незвично мляві, немов умить позбавлені більшої частини нервів і м'язів.

— Дін... Ден?! — охоронці теж здавалися дивно неуважними, немов у їхніх головах враз відключили всі думки. Повні зависання іпрострація.

—  Мамо… —  уже тряс її.

—  Намарне, — байдуже прошепотіла вона, — Тео зникає. Замість нього прийде безсмертний монстр... І демони пожеруть кожну душу...

Сказала як ударила. Погляд нарешті прояснився, а думка промайнула всередині з шаленою швидкістю. Фердинанд позадкував, озирнувся і тільки тепер зрозумів, що навколо одні божевільні. Божевільний сміх, безглузді посмішки. Відсутні погляди й розмови з порожнечею.

Кожного в залі обробив Абе... Одна величезна пастка... відбраковування, відсів. Ось чим виявилися три дні. А підійшов дідові їх  малий...

Вилаявшись, Фердинанд різким рухом перевернув найближчий столик. Посуд посипався на підлогу. Витончені канапе вмить перетворилися на гору відходів.  Виламав єдину ніжку й рішуче стиснув її в правій руці. Він знову збирався повернутися в дідові покої, врятувати брата. І, немов у насмішку, мати продовжувала бубоніти під ніс нісенітниці:

— Це недешеве рішення, Ферді... Ти залишишся сам… Назавжди"

Двері були злегка прочинені, з приймальні долинав шурхіт працюючих механізмів, рух мовчазних секретарів. Фердинанд не помічав цього.

 Особистий кабінет завжди грав із ним злий жарт. Напевно, тому що його попередній власник був обнавіснілим до нервових кольок та гикавки. Але які б асоціації не викликало це приміщення, імператор продовжував заходити в нього із завидною постійністю. Спогади тримали його розум у тонусі, необхідному для здійснення задуманого. Підживлювали почуття і давали сили йти вперед. Ось і зараз, відкинувшись на спинку свого робочого крісла, Фердинанд не помітив, як піддався спогадам.

Мати завжди немов у воду дивилася. Злегка божевільна, вона зазвичай цуралася публіки. Але ті три дні просидіти під замком у рятівній кімнаті було рівноцінним зраді, і вона, була змушена  відвідати ту неочікувану, обов'язкову та затяжну родинну зустріч. Повільно божеволіла від неї. Важко сказати, скільки думок миготіло в її голові одночасно, але те, що це вбивало її зсередини, було видно неозброєним оком.

Того фатального дня вона, геть  здала... і все одно примудрялася говорити важливі речі. На жаль ніхто її не чув. Маркус не розумів бурмотіння, вважаючи його безглуздим, а Тео просто був занадто малий щоб усвідомлювати. Фердинанд не міг читати думки і часом ловив себе на тому, що краще б умів. Можливо, тоді йому вистачило б сміливості піти з палацу раніше і забрати сім'ю. Але... він не вмів, не знав, не розумів. Діяв різко і навмання, за що розплатився тоді кожен. Виною всьому —  божевільний дід зі своїм божевільним планом.

Думка Фердинанда линула в далеке минуле, а великий палець ковзав обідком імператорського персня, одягненого на вказівний. Червоний штучний камінь іскрив на світлі, немов коштовність. Він особисто відібрав цей перстень... у того, хто колись був його молодшим братом, а потім став осередком кривавого жаху... Біль того дня зяяв у серці страшною бездонною раною. Він не збрехав Нандіну вранці. Сині очі Теодора справді снилися йому в кошмарах. Пам'ять послужливо підкидала картини минулого, забарвлюючи кожен сантиметр простору насиченим червоним кольором. Піднімаючи у вухах багатоголосся чужих обірваних життів...

Фердинанд не помітив, як опинився не один. Лише злегка здригнувся, коли чужі руки ковзнули по його плечах. Пальці зарилися у волосся, повели по шкірі, м'яко масажуючи її.

— Ви заснули, мій імператоре, —  тихо мовила особистий секретар, стоячи в нього за спиною і продовжуючи свої нехитрі дії. Її впевнені дотики розслабляли і знімали нервову напругу. Знайомі рухи незвично контрастували з її голосом, який начебто й чув, але точно не від неї... Пояснення цьому було, і воно теж робило свій внесок.

— І я знову не знаю твого імені, — прошепотів він, навіть не намагаючись приховати іронію. А потім трохи нахилив голову вбік, підставляючи під чужі впевнені пальці болючу ділянку шиї.

— Тридцять дев'ять, — незворушно представилася вона, ковзнувши пальцями обох рук по болісному м'язу.