Глава 13

Він сказав, що втомився і далі не йтиме.

Тому біля нього зібрались усі.

__________________________

 "Численні родичі тинялися палацом вже третій день, з'їхавшись до Сельви з усіх куточків імперії. Похмурі й одягнені в чорне...

Брати, тітки, дядьки... Старі й молоді. Коридори були заповнені людьми, цілими сім'ями. Такі собі поминки без похорону і смерті.

І при кожній родині, при кожному хлопчику по модифікованому охоронцеві. Усі до єдиного схожі  на одне лице. Навіть у їхній дрібній сім'ї була трійка казенних близнюків. По одному на брата. Дін, Дан і Ден. Клони.

До вчорашнього дня Маркус навіть не уявляв, скільки їх. Йому здавалося, що хлопці, які належать їхній родині, унікальні, ексклюзивні, як почесть. А тепер побачив, що і їхня сім'я, яка жила далеко від палацу, не є єдиною. Усвідомлення того, що сорок сьомий син першого імператора не був останнім і, окрім нього, ще безліч сімей претендувало на трон, було несподіваним.

Звісно, Маркус і не сподівався зайняти місце діда. Їхня мати була його п'ятою дочкою... Але ж були і численні сини. Тітки і дядьки... І їхні діти. І ось тепер усе це велике, багатолюдне, багатошарове сімейство вперше за стільки років зібралося і знайомилося одне з одним. Слухало тиху похмуру музику, обговорювало життя в полісах, порівнювало умови і вишукувало нюанси та відмінності. На вигляд навіть і не скажеш, що всі вони родичі.

Час від часу в залі з'являвся оригінал численних клонів — Нандін Абе. Він обводив різношерсту публіку чіпким поглядом і обирав чергового щасливця для аудієнції з вінценосним предком.

Маркус, на правах найстаршого, представляв інтереси їхньої скромної родини. Фердинанд тінню кружляв поруч і похмуро косив поглядом на всі боки. Кривився, коли помічав черговий нашийник. Тоді його рука підкидалася до власної шиї, а кадик гуляв від нервового ковтка... Якби до його модифікацій додали ще п'ять відсотків, він би теж носив нашийник. Але батько добре приплатив свого часу за відсутність цих п'яти пунктів. На жаль, він загинув на виробництві одразу після народження третього сина, Теодора, їхнього останнього і наймолодшого брата. Тео всі ці три дні, забувши про свою вроджену непосидючість, провів поруч із незвично тривожною матір'ю.

Їхня мати за весь цей час не сказала ні слова. Вона мовчки слухала, мовчки тисла руки новоявленим родичам та дедалі більше хмурнішала. Й усі ті три дні міцно тримала долоню Теодора. Усі три дні їй було погано. Вона морщилася, торкалася голови, коли думала, що її ніхто не бачить, а інколи судомно стискала скроні й міцно заплющувала очі від болю. Вона була вродлива, їхня мати, навіть коли почувалася вкрай  погано.

Імператор кликав до себе по одному, за щільно зачинені двері. І щоразу, коли черговий родич виходив і Абе вихоплював із зали наступного, мати до болю стискала пальцями плечі.

Маркус не розумів, що відбувається. Закон писав, що успадковує перший син із першої гілки, але перші давно минули. А його мати взагалі була дочкою... Коли Абе прийшов по нього, мама сховала обличчя в долонях. Теодор, який сидів у неї на колінах, насупився та обійняв її руками.

— Усе буде добре, мамо, — прошепотів він. Хоча сам сидів незвично похмурий. Куди поділася вічно запальна  усмішка?

Абе чекав, а Маркус не міг зрушити з місця. Нарешті потріпав малого по голові та поклав руки на плечі мами.

— Тобі погано?

Вона хитнула головою і торкнулася долонею його щоки.

—Просто... багато огидних думок навколо... сину. Страшних.

У цих словах було занадто багато всього. Він нервово повів плечем і піднявся. Те, що мама чула, не було таємницею в їхній родині... Але вона ніколи раніше не говорила про це настільки відкрито. Те, що вона відчувала, чомусь  було страшним, і це нервувало.

— Ходи, юначе, остання настанова від діда, — підігнав Абе і торкнувся його плеча.

Власний охоронець сіпнувся в їхній бік, але глянув Нандіну в очі й відступив.

— Спокійно, Ден, просто настанова, — заспокоїв його Маркус і кивнув Фердинандові.

Молодший брат зрозумів усе правильно. Присів біля матері й почав її заспокоювати.

—  Мам... годі... усе добре, ми всі поруч... — упевнено почав він.

Це було останнє, що почув Маркус, перш ніж ступити за довгожителем у дідові покої.

Погляд ковзнув пишною обстановкою, яскравими меблями. Зупинився на широкому ліжку, на якому напівсидів-напівлежав його рідний дід.

Він був старий. Омолоджувальні процедури давно не справлялися ні з його шкірою, ні із зором. І ось тепер він вирішив, що пора припиняти з життям. Фердинанд завжди із сумом та нервом дивився на те, на яку руїну перетворився їхній дід. А Маркус сміявся з його розмов про старість і розумів, що років так за п'ятдесят вони самі матимуть такий самий вигляд.

Чого він не міг собі уявити, так це того, що час власного кінця дід визначить собі сам.

Його особистий помічник, права рука,  ціпний пес  , Нандін Абе, застиг за спиною Маркуса і безцеремонно підштовхнув у спину. Юнак, невдоволено смикнувшись, підійшов ближче  до ліжка. Опустився на коліна поруч із дідом. Старий мовчки підняв свою руку і поклав її Маркусу на голову, здавив...

В очах помутніло від чужого вторгнення в думки. Він сіпнувся. Але тут же відчув чужі руки на власних плечах. Демон Абе...

— Це Маркус... Перший син п'ятої дочки, норма, — представив його Нандін, наче якусь річ у магазині. Дід кивнув, і Маркус несподівано зрозумів, що той навіть імені доньки не знав. Просто номер...

Усе скінчилося швидко, а хлопець продовжував відчувати прохолодну зморшкувату руку в себе на чолі.