Глава 10

"

Він ніколи не думав, що може бути одночасно стільки крові довкола. Вона стікала струмочками, збиралася калюжами, просотувала своєю вологою і запахом. Залишалася на одязі, на руках... у пам'яті. Як незмивний штамп, чи татуювання вбите під шкіру. Консервант, який схоплює все і одразу, щоб зберегти для майбутніх поколінь. Глибоке й остаточне замороження почуттів і стосунків, які заважали  йти далі.

У тому законсервованому уламку пам'яті мати лежала на спині. Її сині очі були широко розплющені, ледь привідкриті уста дрібно тремтіли. Кров окреслювала їх, стікала по щоці. Дихання було шумним і переривчастим. Червона вогка  пляма розповзалася під нею, немов констатація факту: ще мить — і її життя припиниться.

Він знав це так само чітко, як і те, хто винен у цьому її стані.

— І його теж... — рука, прикрашена чужими перснями, піднялася. Палець вказав на дрібного хлопчака, застиглого над її тілом.

— Упевнений?  Його просто не стане... — шепотів демон. Його розкосі карі очі були байдужими. Фальшива усмішка незмінно блукала на холодному обличчі.

— Виконуй...

Хлопченя ощерилось наче тваринка. Погляд очей його був абсолютно диким. Обличчя вимазане в її крові. Мокрий одяг прилипав до дитячого тіла, та здавалося, що то не одяг, це з нього здерли шкіру.

— Помреш! — вигукнув він. — Як усі, помреш!

Крізь кошмар лився дитячий регіт. А повна влади правиця, усіяна перснями, навпаки, вершила намічене. У цю мить їй єдиній були підвладні демони..."

Гострий серп місяця кидав крізь жалюзі тонкі плями світла. Важко дихаючи, Фердинанд сповз із ліжка і босоніж побрів до кабінету. Прохолодна кам'яна підлога холодила ступні. М'які килими, навпаки, пестили дотиком. Коридори були оманливо безлюдні.

Чому він не зрозумів цього вчора вдень? Невже це було так важко?

Сині дитячі очі стояли перед його поглядом. Тихе прокляття, відгомоном нічного кошмару котилося вслід, повне ненависті й холодної рішучості. Немов не малий говорив, а запеклий убивця.

Увірвавшись до свого кабінету, Фердинанд вжарив долонею по вмикачу і втупився поглядом у свій робочий стіл. Пачка фотографій, принесена Нандіном, усе ще лежала на ньому.

Швидко перемігши приміщення, він із незрозумілою тривогою ще раз переглянув зображення.  Пальці незвично тремтіли.

Нана Вагнер — дочка Ф'єна Вагнера, голови лісових кланів. Райго Іссіа — клон Нандіна. Змінив прізвище, змінив обличчя. Але все то саме стерво, який утік п'ятнадцять років тому. І всі ці роки сидів тихо. І тут несподівано виявився замішаним у якомусь правопорушенні...

Він не міг схибити. Це було цілеспрямоване рішення. І причина була тільки одна. Прикро, що не зрозумів цього відразу.

Глухий стогін вирвався з грудей, коли він знову глянув на винуватця. Таріс Лаєн.

Скелет, обтягнутий шкірою, яким він був, мало нагадував живу людину. У цьому обличчі не було нічого знайомого... У його імені не чулося навіть натяку на минуле. Але цей дикий синій колір очей знову занурював у кошмар...

Кошмар, контрольований смертельним нашийником...

— Яка насмішка долі... — прошепотів Фердинанд, відкидаючи фотокартку на стіл... — Ти все ще живий, засранцю...

* * *

Ніжний пташиний спів прорізав досвітню тишу рівно о п'ятій ранку. Тієї ж миті сірі хмари в небі немов зранені, почали наливатися багрянцем. Птахи прокидалися один за одним, мітили співом свої території. Під легкими поривами вітру тихо шурхотіли сосни. І здавалося, у цьому прекрасному світі немає нічого зайвого.

Таріс, роздягнений до обірваних підпалених штанів, сидів біля розведеного багаття і перевертав, нанизану на гілку трикілограмову тушку. Спав він цієї ночі мало. Та й не особливо хотілося. Тому ніч та  минула в неробстві й потуранню власній цікавості.

Лаєн саме згадував свою опівнічну  прогулянку, коли чужий жах різко вдарив по його свідомості. Він мимоволі здригнувся від несподіванки. Гілка в пальцях тріснула від занадто сильного натиску. Тушка впала в багаття.  Блискавичним рухом підхопивши гілку за обламаний край, хлопчина вільною долонею пригасив вогонь, що вмить  загуляв по м'ясу.

— Мамонько... — застогнала Нана, вилазячи навкарачки з шалаша, — мої ноги...

Це вона випромінювала те дике почуття. У голосі її було стільки смутку й недолі, що Тарісу на мить здалося, її кінцівки щонайменше відрубало. Утім, Нана саме так і думала. Сяк-так втиснувши свої багатостраждальні стопи в неабияк пошарпані замшеві туфельки, вона знову схлипнула, уявляючи страшні приладдя для катувань. Лаєн завис. Він відверто не розумів її мисленнєвого  потоку. Ба більше, її красиві ніжки були на місці і явно здорові. Тому хлопець здивовано дивився на дівчину, яка повзала на колінах і стогнала від болю. Якоїсь миті, спершись долонькою  на слизьку від роси траву, дівчина втратила рівновагу і гепнулася обличчям у багнюку.

Розхвилювавшись, Таріс  швидко встромив палицю з м'ясом в землю над багаттям. Підскочив до Нани і спробував поставити її на ноги. Ті вперто підкошувалися. Вагнер відверто страждала.

— Не розумію, — насупився модифікований, — учора нормально йшла...

— У-у-у-у, — завила руда, розмазуючи по обличчю образливі сльози, — відрубайте їх!

— Ви з глузду з'їхали? — тихо прошипів Іссіа, вилазячи з кущів. — Ранок, якого розшумілися?

— А ти там спав? — здивувалася Вагнер, несподівано забувши про свій  біль. Райго мав кумедний вигляд. Брудний, розпатланий, із вологими плямами на одязі та дрібними травинками у волоссі.

— Ні, я там про сенс життя думав, — огризнувся чорнявий, розминаючи затерплі плечі й уважно роздивляючись товаришів по нещастю. Білявий мав кращий вигляд, ніж учора. Рожеві плями свіжої шкіри зблідли, та й обпалене минулої ночі волосся стало трохи довшим. Однозначно, метаболізм Лаєна працював на шаленій швидкості, як і регенерація. Руда, навпаки, опудало опудалом.