3

Сергій спробував скинути лози, але нічого не вийшло. Він подивився на Ліну. 

- Скажи хто тобі сказав про мавок, звідки у вас взагалі інформація? - я змусила його перевести погляд на мене, - і, пам’ятай, мене краще не обманювати.

- Ти добряче насолила одному чоловікові, мавко.

Я запитливо глянула на Ліну.

- Я - мавка, я насолила не тільки одному чоловікові.

- Андрій, - Сергій уважно дивився на реакцію мавки.

Ліна втянула повітря. Я знала, що вона зараз згадує, кого…

- Розкажи мені як я тут опинилася, - я розвела руками показуючи на ліс. - Я готова до всього. Якою б не була правда, мені потрібно знати.

- Колись я скажу все як було, але поки що ти не готова, - Ліна поглянула на мене зі всією строгістю, яку змогла наскрести у своїй добрій душі. Десятки разів я починала цю розмову, і десятки разів вона закінчувалась одинаково.

Чотирнадцять років я чекала на правду, готувалася до неї, скільки ж і ще мені доведеться чекати? Я побігла, не знаю куди, я просто дозволила нести себе ногам туди куди вони хочуть. Я зупинилась біля річки, тієї самої, куди приходять топитися нещасні дівчата, де колись звела рахунки з життям і Ліна. Сльози котилися і не збиралися зупинятися, зараз у мене в душі тільки образа і злість: образа на батьків і злість на Ліну.

- У людської дівчинки проблеми? - із роздумів мене вивів голос нявки. Вона мирно плескалась у воді.

- Я хочу знати, як з’явилася тут, ким були мої батьки. Якщо знаєш розкажи, і у людської дівчинки більше не буде проблем, - я зі злістю зиркнула на нявку. Та тільки хитро усміхнулася і підпливла ближче, поклала руки на берег і підперла ними підборіддя.

- Звідки мені це знати?

Я фиркнула, нічого іншого очікувати і не треба було.

- А ось у води пам’ять хороша.

Перетинчастими пальцями вона провела по водній гладі.

- Що?

- Так, якщо вода вирішить, що ти гідна правди, то обов’язково покаже її тобі, - все це вона говорила так ніби я повний невіглас і не знаю елементарних речей.

- Чому раніше мені про це не розповідала?

- А ти не питала, - вона блиснула своїми синіми очами-намистинками і зігнула губи у хитрій посмішці.

- Так я і тепер не питала.

- Ха-ха, маленька людська дівчинка підловила мене! - вона залилась гучним сміхом, але замість чарівного звуку, яким вона заманює хлопців, вийшов тільки пронизливий скрегіт. Побачили б парубки її такою як зараз: з синюватою шкірою, водоростями замість волосся, гострими зубами, які готові розірвати будь-кого, то навряд чи йшли б до неї у пастку. Але нявка міняє свою зовнішність на прекрасну юну дівчину з сяючою шкірою і милою посмішкою кожного разу коли намічує жертву. Зараз вона така, яка є, без міражу і чар.

- То що тобі потрібно?

- Принесеш дещо для мене, - вона благально піджала губи, - малю-ю-юсіньку дрібничку?

- І що?

- Посох чугайстра, - нявка провела кінчиками пальців по воді.

- Навіщо він тобі?

- Ми з чугайстром давні друзі. Колись ми веселились: він робив вигляд ніби женеться за мною, а я тікала від нього. Весь час кричав: “Я уб’ю тебе відьма!”. Такий кумедний… А тепер геть про мене забув, а мені нудно.

- А ти впевнена в тому, що він прикидався ніби женеться за тобою?

- Звичайно! Сніжок нізащо не став би на мене полювати.

- Сніжок?

- Ага, ми дали один одному кумедні клички. У нього біле волосся і борода - тому і Сніжок.

- А він тебе як називає? - скептично запитала я.

- Породження диявола, - радісно промовила вона.

- Добре, я згідна. Принесу я тобі той посох.

Чугайстра знайти було не так важко, просто прямувати за вітром. Я не прогадала і вже скоро вийшла на галявину, де біля вогнища сидів старий дідусь. Із під волосся виднілися тільки дві крихітні намистинки.

- У мене тут гості! - він радісно посміхнувся.

- Сподіваюсь, ви не проти, що я прийшла сюди?

- Що ти? Чугайстер дуже радий вітати у себе в гостях людей! Пригощайся!

Він простягнув мені палку на якій було насаджено щось дуже дивне і на вигляд неїстівне.

- Що це?

- Нявка. Сьогодні впіймав.

Я завмерла. Певно і з цією нявкою він був “друзями”. 

- Дякую, але я відмовлюсь.

Потрібно було швидко думати як забрати посох у чугайстра. Старий поклав його біля себе, тому непомітно вхопити не зможу. 

- Чула чугайстри гарно танцюють, це правда?

Він блиснув очима, і закинув у рот останній кусок, колись ще живої нявки.

- Чугайстри не просто гарно танцюють, вони танцюють краще всіх на світі!

Сивоволосий старець кинувся у танок, звідкись з'явилася музика, вона підганяла його, а він її. 

Скоро він взагалі забув про мене і про все на світі, а тільки як божевільний тупав ногами і махав руками. Ось і мій шанс. Я повільно наблизилась до посоха і вхопила його. Музика зупинилася. Я завмерла.

- Це не твоє! - від веселості не залишилось і сліда, старий грізно насупив брови. - Віддай!

- Не можу, вибачте! - Він крокував до мене. - Ні, не підходьте!

Чугайстер зупинився. Це тому що я йому так сказала? По ньому не видно, що він це зробив по своєму бажанні. Я поглянула на посох, ось вона - річ у якій вміщена вся його сила. Посох зараз у мене, а отже керувати його силою також можу я.

- Стійте тут, і не йдіть за мною.

Я зірвалася з місця і швидко побігла до річки. Там на мене вже чекала нявка. На її обличчі горіло нетерпіння.

- Ти змогла!