2

Дорога була довгою і нудною. Я дещо відірвалася від трійки, щоб вони нічого не запідозрили. До того ж я знала цю дорогу як свої п’ять пальців.

Єдине чим я могла зайняти себе у дорозі - це спогадами.

- Дивись, як уміє веселитись український народ. 

Тонка рука відтягнула кущі і я побачила безліч щасливих людей. Вони танцювали, сміялися, жартували. 

- Там так весело! Давай і ми туди підемо! - я благально склала руки.

- На жаль, ні. Люди не дуже люблять мавок... - Ліна винувато опустила погляд. - Краще не траплятись їм на очі.

Я взяла її за руку і заглянула в очі:

- Якщо б вони тебе знали, то обов’язково полюбили. А ми... нам і вдвох весело. Тим паче музика зі свята лунає навіть сюди.

Я піднялась і почала танцювати. Потім посмикала мавку за шовкову сукню, щоб і вона приєдналась до веселого танцю. Вона посміхнулась, але посмішка була сумна.

- Для семирічної дитини краще рости серед людей, - вона махнула на танцюючий натовп вдалині, - а не тут, у лісі з мавкою.

- Ліна, я люблю тебе більше всіх на світі, і мені нікого іншого не треба! - я обійняла її, але не замикала руки на її спині, оскільки у мавок там велика дірка. Але мене це ніколи не лякало. Ліна не може лякати.

- Знаю, і ти для мене цілий світ, але мені боляче, що ти маєш спостерігати за людьми, замість того, щоб приєднатися до їх веселощів.

- Мені і з тобою весело, ти граєш зі мною у хованки і квач! А за людьми цікаво спостерігати, але бути серед них нудно.

Нарешті дорога закінчилась. Компанія попереду увійшла в ліс. Я трохи віддалік прослідкувала за ними. Набігали сутінки, троє друзів вже втомилися йти і вирішили влаштувати багаття. Подіставали їжу з торбинки і прийнялися за неї. Я вирішила скористатися нагодою і піти на пошуки Ліни. Завдяки камінцеві, який вона мені віддала ще у дитинстві, я могла переміщуватися у лісі і бачити всіх істот, які там бродили.

Мавка як і завжди сиділа біля старої верби. Я вже звикла до цього місця - воно для мене рідне.

- Ліна, - прошепотіла я, заглядаючи у гілля дерева.

- Ти рано.

Я скинулася, прямісінько позаду мене стояла мавка. Її смарагдове волосся виблискувало на місячному світлі, а сірі очі, які й досі не втратили людську доброту пильно оглядали мене.

- Місяць ще не повний, чому ти тут? Щось трапилось?

- Так.

Ліна схвильовано подивилась на мене.

Я розповіла їй все. Її обличчя ставало все більш серйозним, між бровами залягла зморшка. 

- Ці троє хочуть отримати якусь винагороду за мавку. Вони не повинні тебе знайти.

- Не мене так інших. І взагалі, з чого ти взяла, що вони нас знайдуть? Людське око не здатне бачити лісових духів без нашого на то бажання. Тільки ти, - вона вказала на камінь у мене на шиї, - можеш бачити всіх істот завдяки пропуску. 

Позаду почулися кроки. Ховатися було пізно, світло ліхтаря вже освітило і мене і мавку.

- Не думав я, що ми знайдемо мавку так швидко, - Сергій вищирив зуби. - Звичайно, якщо б не чугайстер, ми б іще довго шукали. Хм. А я тебе знаю, - він огледів мене. - У кав’ярні працюєш офіціанткою, я вгадав? То ти підслуховувала нас?

Оскал не сповзав з його обличчя.

- Я правий, але це твоя не перша зустріч із потайбічними істотами так? Ти не виглядаєш здивованою. Розкажи мені, хто ти?

- Сергію, ти що знущаєшся? Ми сюди не історії слухати приїхали, - Іванна злісно блиснула очима. - Просто хапай мавку і покінчимо з цим.

- Просто хапай? Ви зараз на кого нападати збираєтесь на мавку чи на кішку. Невже це і був ваш план? - я подивилась на кожного. Не можу повірити, що вони відправились у ліс за мавкою, не маючи фактично нічого окрім ліхтаря.

Сергій посміхнувся, але нічого не відповів. Зрозуміло, план у них все ж є. Але я не дозволю його втілити. 

- Ліно, потрібно їх знерухомити.

Мавка все зрозуміла, і всього через мить лози обвили усіх трьох.

- Ого! Це ти зробила? - Сергій театрально посміхнувся. - Маючи такі здібності, чим тобі не подобається бути мавкою? Ну крім того що ти мертва?

- Ліна, як ти стала мавкою? - я все ж наважилась її про це запитати. Раніше вона не хотіла мені розповідати, але тепер я виросла, як не як мені вже одинадцять.

Вона помовчала декілька секунд, потім майже пошепки сказала:

- Колись був один хлопець, - вона опустила погляд в землю, я була впевнена, що зараз вона згадує минуле, переживає все заново. - Я тоді була ще людиною, давно ж це було… Я закохалася одразу, з першого ж погляду, і думала, що і він відчуває те саме. Спочатку все було так наче у казці. Він приносив мені квіти, був уважним, поряд з ним я відчувала себе особливою. Діло йшло до весілля, він обіцяв, що одружиться зі мною. Батьки не знали про нього, ми зустрічалися таємно. Знаю, вони були б проти мого весілля з бідняком. Ми були досить заможною сім’єю. Але потім…

У очах Ліни з'явилися сльози.

- Потім зустрічі припинилися і я дізналася, що скоро він одружується з донькою місцевого пана… Він навіть не виправдовувався, при зустрічі дивився на мене, як на пусте місце і робив вигляд ніби ми не знайомі. В день його весілля з тією дівчиною я таємно пробралася у ліс, мені було боляче. Я йшла все дальше і дальше й побачила річку. Все одразу стало таким ясним і я зрозуміла, що маю зробити. Я хотіла злитися із спокоєм води, просто припинити цей невгамовний біль. Я просто ввійшла в неї, але замість жаданого спокою перетворилася на мавку. Рішення, прийняте згаряча призвело до того, що я назавжди застряла тут, у лісі, нещасним духом, який змушений жити тільки спогадами про минуле життя…

- О, Ліна… Ти не заслуговувала такого.

- Роками я жила, картаючи себе за необачний вчинок. Але потім з’явилася ти, і я зрозуміла, мені судилося пережити це все, щоб я змогла врятувати тебе. Ти теж врятувала мене - врятувала від тяжкості провини за мій вчинок. Замість того, щоб страждати, я просто прийняла своє минуле і відпустила. Дякую тобі…