1

На небі тяжіли бурі хмари, крізь них хотіло пробити собі дорогу сліпуче сонце. Я приперлась до стіни будівлі і оглядала територію університету. Тут і там появлялись заклопотані студенти, кожен із своїми проблемами і переживаннями щодо майбутніх екзаменів. Я люблю спостерігати за світом. Мені подобається бути непомітною і просто споглядати за окремими деталями.

Чим більше я віддалялась від університету, тим менше людей мені траплялось, а ті, які і траплялись були такими ж спостерігачами як і я. Вони дивились на мене, а я на них, і одразу ж побачивши «свого» відривали погляд. Спостерігачі не люблять коли хтось спостерігає за ними. 

В кав’ярні було на диво багато людей. Напевно тут вони шукали прихисток від дощу який встиг вивільнитися із полону хмар. Переодягнувшись в форму, я прийнялась за роботу. Розмірену тишу приміщення зруйнувала група з трьох студентів. Вони заливались сміхом, а краплі дощу байдуже стікали з їхніх плащів і скуйовдженого волосся. Помітивши невдоволені погляди інших гостів, вони затихли, але широкі посмішки все ще залишались на обличчі. 

Я зраділа. Давно спостерігала за цією компанією, і це один із найцікавіших об‘єктів, за яким мені доводилось спостерігати. Їх емоції кожного разу різні і такі непідробні - справжні. 

Вони весь час про щось перешіптуються. Хотілося б мені дізнатися, що вони приховують.

Декількох секунд зволікання вистачило, щоб інший офіціант взяв їхній столик.

«Остапе, як же я тебе ненавиджу!»

Я прийнялась обслуговувати сусідній столик. Я нарочито повільно розкладала їжу, щоб потягнути час, послухати про що розмовляють ці троє.

Свої відчуття щодо цієї компанії я визначила уже доволі давно - захоплення. Захоплення їхньою байдужістю, ніби крім них нікого не існує. Вони - головні герої. Якщо б я хотіла перевестися із спостерігачів в об‘єкт спостерігача, то обов’язково вибрала б саме цю роль - дівчини, яка надихає інших і наповнює все довкола світлом. Але роль спостерігача занадто зачаровує мене, щоб я від неї відмовилась.

Я зорієнтувалася доволі швидко. Вічно стояти біля їхнього столику я не можу - рано чи пізно мене помінять, тож доведеться вдатися до відчайдушного вчинку.

- Ой вибачте! - я пригнулася, щоб підняти серветку, яку ж сама секунду назад спеціально «випадково» випустила.

Я швидко витягла з кишені телефон, включила диктофон і сховала його серед подушок. Залишилось тільки чекати.

Нарешті компанія покинула кафе. Я зірвалася з місця і поспішила за телефоном. Головне, щоб голоси були чіткими.

Я ввімкнула запис.

- Ти впевнений, що це там? Їхати до того лісу треба не одну годину. - це був голос дівчини - Іванни.

- Батько впевнений в інформації. Вона там, - відповів Сергій

«Вона? В лісі? Про кого вони говорять?»

- У нас вийде схопити мавку? У мене є сумніви щодо цього, - заговорив інший хлопець.

- Ярославе, ми вже тисячу разів обговорювали план. Якщо злякався так і скажи, ми не будемо тебе примушувати їхати з нами, але винагороди ти не отримаєш.

Пауза.

- Коли виїжджаємо?

- Завтра о четвертій.

Серце забилось із неймовірною силою. Звідки вони знають про мавку? Чи планують вони їхати у Меланхолійний ліс, у мій ліс?... Звичайно, вони могли говорити і про будь-який інший ліс, але ризикувати не можна. Якщо мавка про яку вони говорять Ліна... Вирішено, я прослідкую за ними.

- Остапе, - офіціант різко повернувся, - у тебе ж є автомобіль, так?

- Тобі навіщо це знати.

- Можна його орендувати на завтра?

- А пароль від моєї банківської карти тобі не сказати? Божевільна...

- Давай домовимось так, ти віддаєш мені назавтра машину, а я не говоритиму босу, що працівник, який краде гроші з каси - це ти.

- Що? Звідки ти?...

- Я спостережлива. Ну що?

Повертатись додому пішки не довелось. Автомобіль Остапа, який тримається на чесному слові, я забрала сьогодні. 

Квартира вітала мене вже звичною спокійною німотою. Я одразу ж побігла збирати всі необхідні речі до імпровізованої подорожі. За вікном почулася сирена. Недолік житла біля лікарні - постійні шуми лікарняного транспорта.

Спала я неспокійно. Уночі декілька разів просиналась, думаючи, що проспала.

Вийшла я дещо раніше, щоб прийти до Сергійового будинку і прослідкувати за ним. Довго чекати не довелось, невдовзі він вийшов з будинку, а разом із ним двоє його друзів. Всі троє сіли у автомобіль.

План простий. Прослідкувати за ними до головної розвилки. Якщо вони звернуть у бік Карпат, без варіантів вони прямують саме у мій ліс: він великий і досить відомий серед любителей української міфології. 

Загорілося червоне світло і вони зупинилися, зараз мають звернути. 

Благаю, звертайте ліворуч.

Жовте, зелене світло, і...

Праворуч.

Я попрямувала за ними.