Розділ 28: Новий регламент

Через три дні після ганебної втечі Олени «Скеляста Лоза» нагадувала не так суворе підприємство, як італійське весілля, де нареченого затримали в дорозі, але гості вже вирішили ні в чому собі не відмовляти.

Лондонський офіс, отримавши від Даміра копії документів із диска Маттео, прислав офіційне вибачення, підписане особисто головою ради, і тричі перепитав, чи не потрібно нам додаткове фінансування на «будь-які експерименти з мулом, які забажає мадемуазель Бойко».

У лабораторії панував творчий безлад. На столі замість хімічних реактивів стояла коробка найдорожчих шоколадних цукерок, а Лені, закинувши ноги на сусідній стілець, цмулила каву, щедро розбавлену амарето з особистих запасів Стефано.

— Я ж казала! Я ж казала, що Б-12 — це не просто шматок землі, це наше стратегічне майбутнє! — переможно вигукувала вона, розмахуючи пластиковою ложечкою. — Бойко, ти тепер не просто головний агроном. Ти офіційно національне надбання цієї компанії. Мені Стефано по секрету сказав, що Корсак наказав виготовити для тебе іменний секатор із гравіюванням і позолотою.

— Лені, припини, — я сміялася, сидячи на підвіконні й намагаючись заповнити нарешті реальний, а не вигаданий Оленою звіт для митниці. — Який секатор? У нас через тиждень починається контрольний замірювальний цикл. Якщо цукристість не підніметься, твоє «національне надбання» піде знову вручну мішки тягати.

— Ой, та годі тобі! Хто там що замірятиме? — Лені хитро примружилася, поправляючи окуляри. — Директор сам усе заміряє. Особливо твій рівень стресу. До речі, про директора... Він уже три години сидить у кабінеті з юристами, але цього разу з нормальними, нашими. Оформлюють папери на викуп решти паїв. Ти взагалі уявляєш, що тепер уся ця гора, весь цей виноградник — це суто ваша приватна власність?

Я замовкла, дивлячись у вікно на зелені ряди Мерло. Сонце повільно сідало, заливаючи схили золотавим світлом. Все це здавалося якимось божевільним сном. Сонце, лоза, Лені з її лікером і залізобетонний Корсак, який заради мене переписав правила великої гри.

— Бойко, — раптом тихо й зовсім без жартів додала Лені, підходячи ближче й кладучи руку мені на плече. — Ти це заслужила. Після всього, що той міський придурок Макс із тобою зробив... ти нарешті знайшла чоловіка, який не боїться, що в тебе під нігтями земля. Він цю землю готовий тобі до ніг кинути.

У мене всередині щось солодко стиснулося. Я повернулася до подруги й міцно обійняла її.

— Дякую. Якби не твій шпигунський аудит диска, ми б зараз збирали валізи.

— Та годі, я просто виконувала свій обов'язок мікробіолога — рятувала корисну мікрофлору від токсичних елементів! — пирхнула вона, відстороняючись. — А тепер марш у кабінет до боса. Він просив тебе зайти, тільки-но ти закінчиш із митницею. І будь ласка, розстебни хоча б один ґудзик на комбінезоні, а то ти виглядаєш так, наче знову зібралася на війну з Лондоном.

Коли я увійшла до кабінету Даміра, там було темно. Тільки настільна лампа вихоплювала з сутінків кут величезного дубового столу, на якому замість звичних стосів контрактів стояв один єдиний кришталевий келих і відкрита пляшка нашого Мерло з ділянки Б-12.

Дамір стояв біля панорамного вікна, заклавши руки в кишені штанів. Піджака не було, сорочка знову була закочена до ліктів. Коли двері за мною зачинилися, він повільно повернувся. Його обличчя більше не було залізобетонною маскою — у глибоких темних очах читався такий спокій і така безмежна теплота, що мої ноги миттєво стали ватяними.

— Проходь, агрономше, — тихо сказав він, роблячи крок мені назустріч. — Юристи поїхали,папери підписані.

Офіційно: Олена та її холдинг більше не мають жодного відношення до нашої компанії. Ми викупили все.

— Нашої компанії? — я підійшла ближче, зупиняючись за крок від нього. — Ти ж казав, що викупив Б-12 на свій приватний капітал.

— На наш, Ніко, — Дамір протягнув руку, дістав із кишені невеликий, запечатаний сургучем конверт і поклав його мені в долоню. — Відкрий.

Мої пальці трохи тремтіли, коли я ламала сургучний відтиск із логотипом «Скелястої Лози». Всередині був сертифікат на володіння 50% акцій новоствореного приватного підприємства «Б-12 Корсак & Бойко».

Я приголомшено підняла погляд на нього.

— Даміре... ти збожеволів? Це ж мільйони. Я просто агроном, який знайшов хороший мул в озері!

— Ти жінка, яка змусила цю землю дихати, — прохрипів він, крок за кроком скорочуючи відстань між нами, поки я знову не опинилася в пастці між його міцним тілом і краєм столу. — І ти жінка, яка змусила дихати мене. Мені не потрібні мільйони без тебе, Ніко. Я занадто довго будував компанії, де все підпорядковано сухому регламенту. З тобою весь мій регламент летить до біса, і мені це подобається.

Він забрав у мене документ, кинув його на стіл і обхопив моє обличчя своїми великими, гарячими долонями. Його поцілунок цього разу був іншим — не диким штурмом, як в ангарі, і не лютим завоюванням, як на засіданні рад. Це було глибоке, ніжне й абсолютне визнання. Він цілував мене так, наче втискав свою душу в мою, змиваючи всі мої минулі страхи, барикади й образи.

Я злітела на цей стіл сама, без його допомоги, розриваючи між нами останні бар'єри. Мій комбінезон полетів на підлогу, а за ним — і його сорочка. У світлі настільної лампи наші тіла здавалися єдиним цілим. Його гаряча шкіра пахла сандалом і свободою, мої пальці люто впивалися в його плечі, коли він увійшов у мене — впевнено, глибоко, ставлячи ту саму фінальну, жирну крапку у нашій довгій облозі.

Кожен його рух був обіцянкою. Обіцянкою, що більше ніхто й ніколи не змусить мене сумніватися у власній цінності. Ми рухалися в унісон із шумом нічного вітру за вікном, який колихав наше Мерло на Б-12, поки шалена хвиля одночасного вибуху не змусила нас обох задихнутися в обіймах один одного.

За годину ми сиділи на широкому підвіконні, загорнуті в його піджак. Дамір тримав келих, роблячи ковток і даючи спробувати мені.

— Ну що, Бойко? — тихо запитав він, цілуючи мене в оголене плече. — Які зауваження до нового регламенту?