Розділ 25: Доза адреналіну

Тільки-но Лені зникла в темряві, розчиняючись серед дощових крапель, Дамір повернувся до мене. Прожектор за його спиною створював навколо його фігури гострий, майже німбоподібний контур, але в його очах не було нічого святого. Тільки чистий, концентрований намір, який палив сильніше, ніж будь-яке італійське сонце.

— Ну що, Бойко, — його голос став настільки низьким, що я відчула його вібрацію десь у районі сонячного сплетіння. — Аудит закінчено і свідки втекли. А ми так і не договорили про ризики.

Він зробив крок уперед, змушуючи мене відступити назад, поки я не впёрлася спиною в зачинені дерев'яні двері технічного ангара. Волога стіна обдала прохолодою через тонку тканину мого комбінезона, але я цього майже не помітила, бо Дамір уже заблокував мене, спершись долонями об дерево по обидва боки від моєї голови.

Від нього пахло дощем, свіжою землею й тим самим дорогим сандаловим парфумом, який за ці дні став для мене синонімом небезпеки. Його мокра футболка липла до грудей, і я бачила, як швидко й важко він дихає.

— Твої барикади, агрономше, руйнуються від першого ж серйозного штурму, — прошепотів він, нахиляючись так близько, що його губи майже торкалися мого вуха. — Ти можеш скільки завгодно ховатися за свої пробірки, але твій пульс зараз видає тебе з потрохами.

— Це... це від кави, Корсак, — витиснула я, намагаючись тримати руки при собі, але мої пальці самі собою вперлися в його гарячі, обтягнуті мокрою тканиною плечі. М'язи під моїми долонями були твердими, як той граніт, на якому росте наше Мерло. — Я працюю в нічну зміну. Серцебиття — це нормальна фізіологічна реакція.

— Зараз я покажу тобі іншу реакцію, — Дамір перехопив мої зап'ястя, фіксуючи їх над головою на дерев'яній обшивці стені. Його погляд потемнішав, перетворюючись на суцільну чорноту, в якій плавився весь його залізобетонний прагматизм.

Він поцілував мене без жодних попереджень і прелюдій. Це був не той обережний, майже світський дотик, який був уранці. Це було дике, голодне завоювання. Його язик безцеремонно вривався в мій рот, диктуючи свій власний, божевільний ритм, а я відповідала з тією ж упертістю, кусаючи його губи й задихаючись від суміші дощового повітря й солодкого, гарячого присмаку його шкіри.

Однією рукою він продовжував утримувати мої руки, а іншою гарячково, з хрипким стогоном намацав замок на моєму комбінезоні хакі. Металева блискавка з тихим тріском поповзла вниз, оголюючи мою тонку мереживну білизну, яку я необачно вдягнула під робочий одяг.

Коли його широка, шорстка від мішків долоня лягла на моє голе стегно, я вигнулася назустріч цьому дотику, втрачаючи останні крихти контролю.

— Даміре... нас же можуть побачити... охорона... — моє заперечення прозвучало радше як благання про продовження, коли його губи спустилися нижче, залишаючи гарячі, вологі сліди на моїй шиї та ключицях.

— Охорона знає, що якщо вони підійдуть до цього ангара ближче ніж на сто метрів, завтра вони шукатимуть роботу на кукурудзяних полях, — прохрипів він, ривком піднімаючи мене за стегна.

Я рефлекторно обхопила його талію ногами, міцно вчіпляючись пальцями в його мокре волосся. Дамір притиснув мене до стіни так сильно, що між нами не залишилося жодного міліметра повітря. Я відчувала кожну лінію його тіла, його шалене серцебиття й ту тверду, безкомпромісну впевненість, з якою він брав те, що вважав своїм.

Він одним рухом зсунув тонку тканину моїх трусиків убік. Його пальці, вологі й гарячі, знайшли мою саму інтимну, плавлючу від бажання точку. Я голосно стогнала, закидаючи голову назад і впираючись потилицею в дерево, коли він почав рухатися всередині мене — повільно, катуючи своєю глибиною, а потім усе швидше й безжальніше.

— Дивись на мене, Бойко, — наказав він, і я розплющила очі, зустрічаючись із його хижим, затуманеним пристрастю поглядом. — Чий це графік? Хто твій бос?

— Ти... ти, бісів Корсак... — прошепотіла я, вибухаючи всередині від дикої, концентрованої хвилі оргазму, яка прошила моє тіло від кінчиків пальців до коріння волосся.

Він увійшов у мене востаннє, максимально глибоко, фіксуючи мій рух і з глухим, горловим криком виливаючи всю свою напругу всередину мене. Дощ за стіною ангара продовжував шуміти, але для нас світ звузився до цього дерев'яного кута, важкого дихання й гарячого поту, який змішувався з краплями води на наших тілах.

Ми поверталися до адміністративного корпусу лише за годину. Мій комбінезон був гарячково застебнутий, волосся — у повному хаосі, а Дамір спокійно йшов поруч, тримаючи мене за руку й навіть не намагаючись приховати задоволену, ліниву посмішку ситого хижака.

Тільки-но ми підійшли до скляних дверей лабораторії, щоб забрати мій планшет, світло всередині різко спалахнуло.

На підвіконні сиділа Лені. Перед нею стояла порожня коробка з-під піци, дві склянки з недопитою кавою й... мікроскоп, у який вона дивилася з таким серйозним виглядом, наче відкривала новий вид міжгалактичного життя.

Побачивши нас, вона повільно підняла голову. Її погляд затримався на моїх зацілованих, злегка опухлих губах, а потім перемістився на Даміра, у якого на шиї чітко виднілася свіжа подряпина від моїх нігтів.

— Так... — протягнула Лені, поправляючи свої круглі окуляри. — Я бачу, аудит біомаси перейшов у стадію активного бродіння та виділення надлишкового тепла. Пане директор, ваша футболка... вона дещо постраждала від технологічного процесу.

Дамір навіть не здригнувся. Він спокійно притягнув мене ближче до свого боку, закидаючи руку мені на плечі.

— Лені, технологічний процес на ділянці Б-12 потребує жертв. Запишіть у протокол: рівень ендорфінів у головного агронома в нормі. Робота продовжується.

Лені пирхнула, ледь стримуючи сміх, а я відчула, як мої щоки знову заливає гаряча хвиля — цього разу від суміші сорому й абсолютного, шаленого щастя.