Розділ 24: Масове ураження

Якщо ви думаєте, що керувати елітною ділянкою виноградників — це романтично ходити з келихом серед лози, то ви ніколи не розвантажували три тонни висококонцентрованого озерного мулу о першій годині ночі під проливним дощем, який вирішив розпочатися всупереч усім прогнозам синоптиків.

Добрива привезли із запізненням. Лені, яка мала контролювати хімічний склад на прийманні, застрягла в лабораторії, намагаючись врятувати якусь «особливо горду» культуру дріжджів, яка вирішила випасти в осад. У результаті я стояла посеред залізничної платформи біля технічного ангара, затягнута в дощовик, гумові чоботи й захисні окуляри, намагаючись переконати водія вантажівки, що мішки треба розвантажувати вручну і дуже обережно, а не висипати їх самоскидом під паркан адміністративного корпусу.

— Дівчино, та яка різниця? Воно ж усе одно гній! — бідкався водій, ховаючись під навісом кабіни й витираючи чоло брудною ганчіркою.

— Це не гній, шановний! Це органо-мінеральний комплекс з підвищеним вмістом азоту та фосфору! Якщо ви висиплете його тут під дощем, аерація порушиться, і наше Мерло замість ноток ожини пахне врожаєм вашого рідного колгоспу! — рявкала я, намагаючись врятувати свій планшет від крапель води.

— Бойко, твій командний голос чути навіть у моєму котеджі, попри грозу, — пролунав із темряви спокійний, іронічний голос.

Я обернулася– Дамір. О першій ночі! Під дощем!На ньому були старі темні джинси, важкі черевики й проста чорна футболка, яка від вологи вже встигла обтягнути його плечі й торс так, що водій вантажівки миттєво випрямився й випустив із рота сигарету. Залізобетонний Корсак прийшов на запах елітного мулу.

— Пане директор, у нас форс-мажор із логістикою, — офіційно відчеканила я, поправляючи окуляри, які постійно запотівали. — Будь ласка, йдіть у приміщення. Добрива дуже... специфічні.

— Я помітив, — Дамір підійшов ближче, критично оглядаючи купу мішків. Потім подивився на мене. На моїй щоці, прямо під оком, красувалася солідна пляма того самого елітного багна, а волосся розпатлалося й прилипло до чола. — Твої барикади, Бойко, сьогодні пахнуть особливо безкомпромісно.

— Це запах майбутнього тріумфу на ринку Італії! — огризнулася я, витираючи щоку рукавом, чим тільки розмазала бруд ще більше.

Дамір нічого не відповів. Він просто підійшов до вантажівки, спокійно відсунув мене плечем, узяв за кути найближчий п'ятдесятикілограмовий мішок і легко, одним рухом перекинув його на дерев'яний піддон під навісом ангара.

Водій відкрив рот. Я застигла з планшетом у руках, забувши, як дихати.

— Корсак, ти що робиш? Ти ж генеральний директор! Твій підпис на паперах коштує як цей ангар разом із вантажівкою! — зашипіла я, підбігаючи до нього.

— Мій найкращий агроном шукає відмовки, щоб не йти на побачення, бо в неї «графік розписаний», — спокійно відповів Дамір, підхоплюючи другий мішок. На його біцепсах напружилися вени, а мокра футболка натягнулася так, що мені терміново захотілося викликати пожежників. — Якщо я не допоможу тобі розвантажити цей... тріумф, ти сидітимеш тут до ранку. А в мене на ранок інші плани щодо твого графіка. Водій, чого стоїмо? Працюємо.

Водій, відчувши авторитет, гарячково кинувся допомагати. Я стояла посеред ангара, дивлячись, як мільйонер і залізобетонний прагматик Корсак у світлі прожекторів тягає мішки з мулом, щоб просто зекономити мені дві години сну. Всередині мої барикади дали першу, дуже серйозну тріщину.

Через сорок хвилин усе було скінчено. Водій з полегшенням поїхав, а ми з Даміром залишилися сидіти на дерев'яній рампі ангара, сховавшись від дощу. Я крутила в руках пляшку з водою, а Дамір витирав обличчя й руки паперовим рушником, абсолютно не зважаючи на те, що його футболка тепер теж була «модернізована» сапропелем.

— Ну що, Бойко? — він повернув до мене голову, і в його очах знову затанцювали ті самі небезпечні нічні бісики. — Мішки на місці. Лоза врятована. Які ще відмовки у твоєму списку? Погода не та? Фаза місяця не сприяє офіційному статусу?

Я відпила води, намагаючись виграти час і вгамувати тремтіння в руках.

— Даміре, ти не розумієш. Це не просто відмовки. Нам не можна поспішати. Тільки-но ми оголосимо, що ми разом, почнуться інтриги. Акціонери почнуть під мікроскопом розглядати кожен мій крок. А якщо... якщо в нас не вийде? Що тоді? Мені доведеться покинути виноробню? Землю, яку я нарешті підняла з руїн?

Дамір раптом перехопив мою руку. Його долоня була гарячою й шорсткою від важкої праці. Він зазирнув мені прямо в очі, і з його обличчя зникла вся іронія.

— Якщо в нас не вийде, Ніко, я перепишу на тебе ділянку ,як вихідну допомогу. Але в нас вийде бо я не звикав програвати. Особливо там, де інвестував своє серце.

У мене перехопило подих від його слів. Я відкрила рот, щоб відповісти, але в цей момент із-за рогу ангара з диким шурхотом вискочила постать у білому лабораторному халаті, накинутому поверх куртки.

— Ніко! Я знайшла! Формула дріжджів... О Мадонна! — Лені застигла на місці, ледь не впавши на мокрий гравій.

Вона переводила дикий погляд з мене — брудної, в окулярах — на Даміра — брудного, в обтягуючій мокрій футболці, який досі міцно тримав мене за руку. У руках Лені стискала пробірку, яка в нічному світлі прожекторів світилася підозрілим зеленуватим кольором.

— Ем... Доброї ночі, пане Корсак, — пискнула Лені, намагаючись сховати пробірку за спину, наче це був речовий доказ. — Я... я тут проводила нічний аудит біомаси.

— Доброї ночі, Лені, — Дамір спокійно підвівся, навіть не думаючи відпускати моєї руки. — Аудит біомаси пройшов успішно. Сапропель на складовій можете заносити дані в протокол.

Лені гарячково закивала головою, роблячи три кроки назад у темряву.

— Так-так, звісно! Протокол! Я вже біжу! Ніко, твій худі... тобто, твій звіт... коротше, я в лабораторії! Не заважаю вам дегустувати... повітря!

Вона розвернулася і з такою швидкістю полетіла назад у бік лабораторії, що я була впевнена — завтра вранці весь лабораторний корпус знатиме, що генеральний директор особисто контролює рівень азоту в моєму особистому житті. Інтриги, яких я так боялася, офіційно розпочалися з легкої руки моєї найкращої подруги.