Розділ 23: Неофіційні барикади

Робочий день пролетів як один божевільний кадр. Після підписання контракту з італійцями мене офіційно завалило справами: нові графіки для Б-12, замовлення сертифікованого сапропелю, координація з лабораторією Лені. Я крутилася як білка в колесі, свідомо намагаючись не думати про те, що саме сталося між мною й Даміром.Праця — найкращий анальгетик для панікуючого мозку.

Коли сонце почало сідати, фарбуючи виноградники в глибокий бурштиновий колір, я нарешті повернулася до свого кабінету, мріючи лише про одне — скинути важкі робочі черевики.

Двері відчинилися без стуку. На порозі стояв Дамір уже  без краватки, піджак перекинутий через плече, а верхні ґудзики сорочки знову безсоромно розстебнуті. Залізобетонний директор трансформувався в чоловіка, від одного погляду якого в мене всередині досі все переверталося.

— Бойко, ти запізнюєшся, — спокійно промовив він, зачиняючи за собою двері на замок. Клацання механізму пролунало в тиші кімнати надто гучно. — Наша закрита нарада мала розпочатися двадцять хвилин тому.

— Пане директор, я складала звіт для лабораторії Лені, — я спробувала ввімкнути свій найкращий професійний тон, хоча серце зрадницьки збилося з ритму. — Робота вимагає повної самовіддачі.

Дамір повільно підійшов до мого столу, кинув піджак на стілець і вперся долонями в стільницю, нависаючи над моїми паперами. Його очі дивилися на мене з тією самою владною впевненістю, яка вночі позбавила мене залишків здорового глузду.

— З роботою ми розібралися ще вранці. Зараз мене цікавить інший регламент наш із тобою.

Я злегка відсунулася на стільці, тримаючи в руках ручку як останню лінію оборони.

— І які ж пункти в цьому регламенті?

— Перший і головний пункт: ми переходимо на новий рівень, Ніко. Жодних таємних перебіжок між котеджами й хованок від бухгалтерії. Сьогодні ввечері ми вечеряємо в місті. Офіційно як пара.

Усередині мене наче холодним душем обдало. Пара? Офіційно? Перед очима миттєво спалахнули спогади дворічної давнини: Макс, який теж колись починав із гарних слів про «наш статус», а потім просто викреслив мене зі свого життя, бо грядки й земля не вписувалися в його гламурну міську кар'єру. Довіритися знову, та ще й генеральному директору, у якого замість серця — графік рентабельності? Це був занадто великий ризик.

— Даміре, це виключено, — швидко сказала я, підхоплюючись зі стільця й починаючи гарячково збирати папери в теку, аби тільки не дивитися йому в очі. — Які ресторани? Яка пара? Ти взагалі уявляєш, що почнеться на виноробні?

— А мені байдуже, що почнеться на виноробні, — він перехопив мою руку, змушуючи випустити папери, й м'яко, але міцно притягнув до себе. — Мені байдуже до пліток, Бойко. Я хочу, щоб усі знали, що ти зі мною.

— А мені не байдуже! — я вперлася долонями в his міцні груди, намагаючись створити хоч якийсь простір між нами. — По-перше, це порушення субординації. Якщо адмінвідділ дізнається, що головний агроном спить із генеральним, усі мої професійні досягнення помножаться на нуль! Скажуть, що я отримала Б-12 через... через ліжко!

— Ніко, ти отримала Б-12, бо ти найкращий фахівець у цій країні, і ми обоє це знаємо, — його голос став нижчим, у ньому з'явилися небезпечні оксамитові нотки. — Не шукай відмовок.

— Це не відмовки, це факти! — я викрутилася з його обіймів і відійшла до вікна, схрестивши руки на грудях. — По-друге, у нас зараз критичний момент із модернізацією. Лоза потребує цілодобового нагляду. Якщо я буду відволікатися на романтичні вечері й світські раути, ми завалимо весь сезон. Мені просто ніколи бути твоєю «офіційною дівчиною», Корсак! У мене графік поливу розписаний по хвилинах!

Дамір кілька секунд мовчки дивився на мою напружену спину. Я чула його повільне, глибоке дихання. Коли він заговорив знову, його голос став крижаним — увімкнувся той самий залізобетонний бос, якого боялися всі акціонери.

— Ти боїшся, Бойко.

Я різко повернулася, злісно зблиснувши очима.

— Я? Боюся? З якого дива?

— Ти боїшся, що якщо ми вийдемо за рамки цього кабінету й нічних дегустацій, тобі доведеться впустити мене в своє життя по-справжньому. Ти ховаєшся за свій комбінезон, за графік поливу і за Лені, як за барикади. Ти досі судиш про чоловіків за тим своїм міським невдахою, який не зміг тебе оцінити.

Слова Даміра влучили точно в ціль, і від цього стало майже фізично боляче. Я стиснула кулаки, відчуваючи, як до горла підкочується гаряча хвиля образи й упертості.

— Мій минулий досвід тут ні до чого, Корсак! Це просто здоровий глузд. Ми працюємо разом і крапка. Те, що сталося ... це було чудово. Але давай залишимо це нашою маленькою комерційною таємницею. Для твого ж блага.

Дамір зробив крок до мене, зупиняючись так близько, що я знову відчула аромат його тютюну й сандалу. Він підніс руку й повільно, майже невагомо провів пальцем по моїй щоці, змиваючи всю мою войовничість одним цим дотиком.

— Для мого блага, кажеш? — тихо прошепотів він, дивлячись мені прямо в губи. — Добре, агрономше. Тимчасове тактичне відступання. Будуй свої барикади далі. Але запам'ятай: Б-12 — це дуже складна ділянка. І рано чи пізно тобі все одно доведеться прийняти мої умови контракту повністю

Він забрав свій піджак, розвернувся й вийшов із кабінету, залишивши мене одну серед напівтемної кімнати з шалено калатаючим серцем і стійким відчуттям, що мої оборонні споруди вже тріщать по швах.