Розділ 22: Наступний день

Сонце на виноробні не просто встає — воно безцеремонно вривається крізь величезні панорамні вікна котеджу Даміра, наче податкова інспекція. Перше, що я відчула, коли розплющила очі — це важку, гарячу руку, яка владно лежала на моїй талії, притискаючи мене спиною до чиєїсь широких і дуже рельєфних грудей.

Друге — стійкий запах кави, який уже просочив усю спальню, хоча ми обоє ще навіть не поворухнулися.

— Бойко, якщо ти зараз спробуєш втекти через вікно, як учора від камери охорони, я заблокую твою перепустку на плантації, — пролунав над моїм вухом низький, злегка хриплий після ночі голос Даміра. Його пальці на моєму животі злегка стиснулися, не залишаючи жодного шансу на маневр.

Я повернула голову, впираючись носом у його чітке підборіддя, на якому за ніч з'явилася темна щетина. Без бездоганного сірого костюма й фінансових графіків у руках Корсак виглядав напрочуд... людяним. І бісової харизматичним.

— Пане директор, — прошепотіла я, намагаючись виплутатися з ковдри, яка зрадницьки обмотала мої нові «робочі умови». — О пів на восьму в мене за розкладом обхід ділянки.Треба перевірити, як лоза пережила нічну бурю.

Дамір тихо, горловим сміхом відгукнувся на мій випад, притягуючи мене ще ближче, так що між нами знову не залишилося повітря.

— Лоза пережила все ідеально, Бойко. Я особисто перевіряв якість врожаю до четвертої ранку, — його губи торкнулися мого плеча, залишаючи там короткий, гарячий слід. — Кава на тумбочці. Але спочатку підпишемо додаток до договору. Про нерозголошення комерційної таємниці цієї кімнати.

— Менше тексту, Корсак, — я перехопила ініціативу, хуліганським рухом закидаючи ногу на його стегно й перевертаючи його на спину. Волосся розсипалося по його грудях, і я зверху поглянула в його темні, сміливі очі. — ТвійBrioni все ще валяється у вітальні разом із моєю сукнею . Якщо Стефано прийде з ранковим звітом і побачить це...

— Стефано знає, що до дев'ятої ранку я для всього світу перебуваю на закритій селекторній нараді з Лондоном, — Дамір перехопив мої зап'ястя, фіксуючи їх над моєю головою, і його погляд знову став тим самим — хижим і безапеляційним. — А тепер повернемося до нашої дегустації. Мені здається, ми не повністю вивчили потенціал Мерло.

До своєї кімнати в блоці робітників я пробиралася о дев'ятій п'ятнадцять, використовуючи всі свої навички маскування в польових умовах. На мені був величезний худі Даміра, який пахнув його парфумами й діставав мені майже до колін, та мої вчорашні шпильки, які я тримала в руках, як трофеї з поля бою.

Тільки-но я зачинила за собою двері, зі стільця в кутку кімнати підхопилася постать.

— О Мадонна! Бойко! Ти жива! — Лені ледь не випустила з рук свій блокнот із результатами аналізів ґрунту. Вона підлетіла до мене, оглядаючи з ніг до голови з чисто професійним інтересом мікробіолога, який виявив новий штам бактерій. — Я дзвонила тобі тричі! Твій телефон вимкнений. Я вже збиралася піднімати охорону й прочісувати всі бочки на складі!

— Лені, тихо, — я затисла їй рот долонею, з полегшенням скидаючи худі й палицями падаючи на ліжко. Втома й абсолютне, дике щастя накотили одночасно. — Навіщо охорону? Все під контролем.

Лені звузила очі, помітивши на моїй шиї характерну червону цятку, яку не зміг би сховати жоден камуфляж. Вона повільно сіла на край ліжка, склавши руки на грудях.

— Так... Контроль, кажеш? А чий саме контроль? Генерального директора чи того сіроокого мажора на чорному танку, який учора ввечері ледь не зніс мені автобусну зупинку, коли летів у бік шато?

Я зарилася обличчям у подушку, глухо стогнучи.

— Ти бачила Макса?

— Я бачила, як твій колишній вишивав на трасі такі зигзаги, наче в нього в кабіні сиділа бомба уповільненої дії! — Лені смикнула мене за плече, змушуючи повернутися. — Ну ж бо, Ніко, не крути лопатою! Розказуй усе від початку. Я вимагаю повної лабораторної розкладки цього процесу. Що сталося після того, як я пішла на автобус?

Я зітхнула, сідаючи на ліжко й підтягуючи коліна до грудей.

— Ну... Макс наздогнав мене на дорозі. Запропонував підвезти. Я сіла, суто щоб подивитися на його кислу фізіономію й показати, що мені й без його міських перспектив непогано живеться. Він почав заводити стару шарманку про «каву на вихідних» і «я припустився помилки»...

— А ти? — Лені навіть дихати перестала.

— А я не встигла нічого сказати, бо біля головних воріт нас зустрів Корсак. На своєму спорткарі. Поперек дороги.

— О Мадонна... — прошепотіла подруга, закриваючи рот руками. — І що Дамір?

— Висадив мене з машини одним поглядом. Макс утік так, що аж шини диміли. Дамір був у такій люті, що в нього пальці тремтіли, коли він цигарку тримав. Схопив мене, запитав, хто це... а потім просто підхопив на руки й поніс до свого котеджу.

Лені кілька секунд сиділа нерухомо, перетравлюючи інформацію, а потім видала такий ультразвуковий писк захвату, що з даху гуртожитку, мабуть, злетіли всі птахи.

— Я знала! Я знала, що цей залізобетонний термінатор зламається на твоєму сапропелі! Бойко, це ж чистий роман! Суворий бос, ревнивий колишній, нічна траса... І що було в котеджі? Ви відкрили ту саму пляшку?

— Ми відкрили Б-12, Лені, — я відчула, як щоки знову заливає гаряча хвиля, а перед очима попливли кадри нічного божевілля на шкіряному дивані. — І знаєш що? Це найкраще Мерло, яке я коли-небудь куштувала в житті. Регламенти згоріли до бісової матері.

— Так, агрономше, збирай свої емоції в пробірку, — Лені раптом стала серйозною, хоча в очах усе ще танцювали чортики. — Через п'ятнадцять хвилин загальна лінійка біля головного офісу. Корсак збирається офіційно оголосити про звільнення Маттео та Дениса і представити італійцям новий план модернізації. Тобі треба бути там. І, будь ласка, вдягни свій звичайний комбінезон, бо якщо ти вийдеш у цьому худі Даміра, бухгалтерія отримає колективний інфаркт ще до початку презентації.

Конференц-зал знову був повний, але атмосфера кардинально відрізнялася від учорашньої. Не було нервового шепоту, Маттео й Дениса, звісно, теж не спостерігалося — на їхніх місцях сиділи нові, підтягнуті хлопці з команди безпеки Стефано.