Розділ 21: Регламенти не діють

Офіційна частина вечора закінчилася близько дев’ятої. Італійці, задоволені й добряче підігріті нашим найкращим Каберне, поїхали до готелю в супроводі Стефано. Головний корпус шато повільно занурювався в тишу, але повітря в коридорах усе ще було наелектризоване після денного скандалу.

Я стояла на ганку, підставивши обличчя прохолодному нічному вітру. Смарагдовий шовк приємно холодив шкіру, але шпильки в зачісці вже починали немилосердно тиснути на мізки. Мені відчайдушно хотілося скинути ці бісові підбори й просто подихати — без регламентів, без фінансових звітів і без пильного, важкого погляду Даміра, який весь вечір пропалював у мені дірку.

— Бойко, — його низький голос пролунав за спиною саме в тот момент, коли я намагалася непомітно помасажувати затеклу щиколотку.

Я обернулася. Дамір стояв у дверях, послабивши краватку й розстебнувши верхній ґудзик сорочки. Без свого залізобетонного піджака він виглядав менш офіційно, але значно небезпечніше.

— Пане директор, — я злегка схилила голову, знущально посміхаючись. — Вийшли перевірити, чи всі бур’яни евакуйовано з території?

— Я вийшов сказати, що чекаю тебе в котеджі за годину, Ніко, — він підійшов ближче, і від нього знову війнуло цим зухвалим міксом дорогого тютюну, сандалу та хорошого вина. — Пляшка з ділянки Б-12 уже дихає на столі. І я не люблю чекати.

— О, яка жалість, — я засунула руки в кишені піджака, який накинула поверх сукні. — Але в головного агронома на вечір інші плани. Поза регламентом. Я йду на прогулянку.

Дамір ледь замітно звузив очі. Його пальці сіпнулися, ніби він хотів перехопити моє зап’ястя, як уранці на складі, але навколо все ще крутилися поодинокі офіціанти, і він стримався.

— Прогулянку?З ким це?

— З зірками, Корсак. І з людиною, яка не змушує мене звітувати за кожні п'ять хвилин запізнення. Бувай.

Я розвернулася і, цокаючи підборами по кам’яних плитах, рушила до воріт маєтку, відчуваючи спиною його важкий, майже відчутний на дотик погляд. Нехай похвилюється. Корисно для генеральних директорів.

За територією шато, там, де починалася стара кипарисова алея, на мене вже чекала Лені. Моя єдина подруга в цьому регіоні.

Вона сиділа на низькому кам’яному паркані, бовтаючи ногами в кедах, і тримала в руках два паперові стаканчики з нашого улюбленого вуличного бару.

— О Мадонна, Бойко! — вигукнула вона, ледь я підійшла ближче. — Ти виглядаєш як відьма, яка щойно спалила інквізицію! Що це за сукня? Де твій улюблений хакі?

— Камуфляж для вищого світу, — засміялася я, з полегшенням скидаючи туфлі прямо на траву й беручи в неї стаканчик. Всередині виявилося звичайне, злегка кислувате місцеве розливне вино, але після всього пафосу конференц-залу воно здалося мені нектаром богів.

 — У нас сьогодні такий треш був. Фінансист намагався злити акції італійцям.

— Та ти що! — Лені округлила очі, і ми повільно пішли вздовж алеї. — І що Корсак? Розмазав його по стіні?

— Гірше.Він зняв кіно про їхню таємну зустріч на складі й увімкнув його прямо під час підписання контракту. Ти б бачила цю лисину Маттео… Вона світилася від поту, як прожектор.

Лені голосно розреготалася, підштовхнувши мене ліктем.

— Боже, твій Дамір — просто псих. Геніальний, багатий псих. Слухай, а між вами… ну, крім розслідувань, щось рухається? Бо ви коли поруч стоїте, навколо повітря тріщить.

— Нічого не рухається, — збрехала я, згадавши гарячі пальці Даміра на своїй талії між бочками й те, як близько були його губи. — Він мій бос. Залізобетонний прагматик у нього замість серця — фінансовий звіт.

— Ну-ну, розказуй це комусь іншому, — хмикнула подруга. — Я ж бачу, як він на тебе дивиться.

Ми гуляли близько години, теревенивши про все на світі: про нові сорти лози, про дурних стажерів, про те, що літо обіцяє бути надто спекотним. Поступово напруга дня почала відпускати мене, ноги втомлено гуділи від незвичної ходьби босоніж по траві, а нічна прохолода змусила сильніше загорнутися в піджак.

Коли ми повернулися до роздоріжжя біля старої заправки, Лені подивилася на годинник.

— Ой, Ніко, мені треба бігти, бо о десятій останній автобус до мого селища. Ти як, сама дійдеш? Тут якихось два кілометри лишилося.

— Дійду, звісно. Іди, бо запізнишся. Дякую за вечір!

Вона чмокнула мене в щоку й побігла до зупинки, а я залишилася стояти на узбіччі порожньої нічної дороги, тримаючи туфлі в руках. Навколо кували цикади, а небо було таким темним і зоряним, наче хтось розсипав цукор по чорному оксамиту.

Я пройшла метрів п’ятсот, коли позаду почувся низький, гучний гуркіт потужного двигуна. Світло фар розрізало темряву, вихопивши мою постать у смарагдовому шовку на узбіччі. Машина почала збавляти швидкість, і за секунду біля мене притиснувся важкий, чорний позашляховик.

Скло з пасажирського боку повільно поповзло вниз. Я напружилася, готова в разі чого використати шпильку від туфель як зброю, але коли світло салону вихопило обличчя водія, у мене всередині все просто заніміло.

— Ніка? Офігіти… Це реально ти? — з кабіни на мене дивилися знайомі, трохи нахабні сірі очі.

Макс. Мій колишній. Чоловік, який вирішив, що кар'єра в місті й легкі гроші значно важливіші за «всі ці твої перспективні грядки», і залишив мене з розбитим серцем та купою нереалізованих планів.

Він виглядав так само, як і раніше: стильна стрижка, легка щетина, дорога шкіряна куртка. Тільки машина стала значно дорожчою.

— Макс? — я щиро здивувалася, зупиняючись. — Ти що тут робиш серед ночі?

— Та от, у справах фірми їхав повз, повертаюся в місто. Дивлюся — йде красуня босоніж по трасі, в сукні, яка коштує як половина мого місячного доходу. Думаю, треба рятувати. Сідай, підвезу. Тобі ж у шато?

Я подивилася на свої брудні ступні, потім на салон автомобіля. Менше за все мені хотілося ворушити минуле, але перспектива йти ще півтори милі набряклими ногами по гравію приваблювала мало. До того ж усередині прокинулася суто жіноча зловтіха: нехай подивиться, якою я стала без його «цінних порад».