Розділ 9.1

— Ну що, Бойко, пора нагадати цьому винограднику, що ти не просто додаток до секатора, — пробурмотіла я собі під ніс.

Я витягла з дна валізи сукню,яку взяла «про всяк випадок». Вона була кольору темного , на тонких бретелях, із відкритою спиною і розрізом, який при кожному кроці відкривав значно більше, ніж того вимагав дрес-код сільського пабу. Мінімум макіяжу, трохи туші, щоб підкреслити втому в очах, і розпущене волосся, яке нарешті не було стягнуте в тугий вузол.

Коли я виходила на парковку, Дамір стояв біля свого позашляховика. Він розмовляв по телефону, але щойно побачив мене, замовк на пів слові. Його погляд повільно ковзнув по моїх відкритих плечах, спустився до розрізу сукні й повернувся до очей.

— Ви кудись зібралися, Бойко? — запитав він, не приховуючи здивування. Голос став на тон нижчим.

— У мене вихідний, Даміре. Пам’ятаєте? Це той час, коли я можу не слухати ваші лекції про цукристість, — я впевнено пройшла повз нього, навмисно зачепивши його плечем. — І так, я знаю, що ви зараз скажете. «Це виглядає непрофесійно».

— Я збирався сказати, що внизу в пабі сьогодні багато сезонних робітників, — він перехопив мою руку вище ліктя, зупиняючи. — Будьте обережні. Ваша... «непрофесійна» сукня може спровокувати більше хаосу, ніж ви здатні опанувати.

— О, не хвилюйтеся за мене, босе. Я вмію приборкувати навіть найбільших забіяк. Я ж працюю з вами, чи не так?

Я вирвала руку і сіла у свій «Фіат». У дзеркалі заднього виду я бачила, як він продовжував стояти на місці, проводжаючи мою машину поглядом, поки я не зникла за поворотом.

Паб «Стара Бочка» зустрів мене гулом голосів, запахом хмелю та гучною музикою. Лені вже чекала за кутовим столиком, попиваючи щось яскраво-червоне.

— Боже, Ніко! — вона підскочила і міцно мене обійняла. — Ти виглядаєш як богиня, яка щойно втекла з рабства. Як там твій ілюзорний диктатор? Ще не змусив тебе молитися на кожну лозу?

— Гірше, Лені. Він змушує мене відчувати себе так, ніби я постійно на іспиті, — я замовила собі подвійний джин з тоніком. — Він нестерпний. Він контролює кожен мій вдих. Він... він вилив мої лілії в компост!

Лєна розреготалася, почувши історію про Макса та реакцію Даміра.

— Слухай, подруго, — вона нахилилася ближче, мружачись від задоволення. — Чоловік, якому байдуже, просто б пройшов повз. А твій Корсак мітить територію. Це не просто контроль, це первісний інстинкт.

— Ти помиляєшся. Він просто ненавидить хаос, а я для нього — втілення всього непередбачуваного.

— Знаєш, що я бачу? — Лені кивнула на вхідні двері, і її очі округлилися. — Я бачу, що твій «контролер» щойно зайшов у цей генделик.

Я різко обернулася. Біля стійки бару, виділяючись серед натовпу в сорочках і кепках своєю ідеальною темною курткою і холодним виразом обличчя, стояв Дамір. Він не дивився в наш бік, але я точно знала — він знає, де я сиджу.

— Він що, стежить за мною? — моє серце пропустило удар, а потім почало калатати вдвічі швидше.

— Або він просто захотів пива, або... — Лені хитро посміхнулася, — або він не зміг залишити свою «найбільшу проблему» без нагляду в такій короткій сукні.

Дамір повільно повернув голову, зустрівся зі мною поглядом і підняв келих у німому тості. В його очах не було ні краплі спокою. Там була виклична, темна обіцянка того, що вечір тільки починається.

— О ні, — прошепотіла я, відпиваючи джин. — Здається, спокійного вечора не буде.

Я навмисно розвернулася до Даміра спиною, демонструючи йому ідеальну лінію свого хребта, відкриту смарагдовою тканиною.

— Лені, ігноруємо. Його тут немає. Це просто галюцинація, викликана надлишком кисню на виноградниках, — я зробила великий ковток джину.

— Ця «галюцинація» щойно відмовилася від столика у VIP-зоні й залишилася біля бару, звідки твій розріз на сукні видно як на долоні, — прошепотіла подруга, ледь стримуючи сміх. — Ніко, він буквально пропалює в тобі дірку поглядом.

— Нехай пропалює. У мене вихідний.

Я витягла телефон і почала гортати стрічку, голосно сміючись над якимось старим мемом, який показала Лєна. Я намагалася бути максимально розслабленою: закидала ногу на ногу, поправляла волосся, замовляла другий коктейль. Я відчувала його погляд на своїй потилиці, як фізичний дотик — важкий, гарячий і владний.

Через пів години в пабі стало ще тісніше. Музика змінила ритм на більш агресивний, і до нашого столика підійшов високий хлопець у картатій сорочці — один із місцевих бригадирів, якого я бачила вранці на сортуванні.

— Панна агроном? — він усміхнувся, демонструючи білі зуби. — Не чекав зустріти вас тут. Виглядаєте... не так, як у полі. Може, потанцюємо?

Я відчула, як за баром на мить запала тиша. Погляд Даміра став майже відчутним, наче лезо ножа біля горла. Це був ідеальний момент, щоб довести свою незалежність.

— Чому б і ні? — я кинула зухвалий погляд у бік дзеркала над баром, де відбивалося обличчя Корсака. Його щелепа була так міцно стиснута, що, здавалося, зараз хрусне.

Хлопець повів мене на середину залу. Він тримав руку на моїй талії трохи нижче, ніж мені було комфортно, але я не прибирала її. Я сміялася, закидала голову назад і крутилася в танці, краєм ока спостерігаючи за реакцією свого боса.

Дамір не витримав і п'яти хвилин.

Він не підійшов — він просто виник поруч, наче грозова хмара. Музика все ще гриміла, але навколо нас утворився вакуум.

— Дякую за компанію, — голос Даміра був тихим, але в ньому було стільки загрози, що мій кавалер миттєво відпустив мою руку. — Але у пані Бойко завтра дуже ранній підйом. І вона саме збиралася йти.

— Насправді ні, — я обернулася до Даміра, зневажливо піднявши брову. — Я нікуди не збиралася. Ви знову плутаєте робочий графік з моїм особистим життям, Корсак.

— Твоє особисте життя починає заважати твоїй безпеці, — він зробив крок ближче, ігноруючи бригадира, який швидко ретирувався до бару. — Ти випила достатньо, щоб не помічати, як цей хлопець дивиться на твої ноги.