Розділ 19

До свого житлового блоку в корпусі для технічного персоналу я буквально доповзла. Сили терпіти важкі робочі чоботи закінчилися ще на порозі загального коридору, тому я скинула їх прямо біля дверей своєї маленької кімнати, з полегшенням ступивши босими ногами на старий лінолеум.Я увімкнула гарячу воду в душі й просто підставила обличчя під жорсткі струмені, заплющивши очі. Мені потрібно було змити цей шалений день. Змити вогкий запах підземного колектора, іржу старого маховика і, найголовніше відчуття його гарячих, владних пальців на моїй шкірі

— Боягуз, — тихо прошепотіла я в порожнечу душової кабіни, притиснувшись лобом до пластикової стінки. — Кабінетний, прорахований боягуз. Нагорі знову вдягнув свій Brioni й удав, що ми просто виконували технічний регламент.

Я загорнулася в простий махровий халат і вийшла в кімнату. Вечеря головного агронома, який живе на робочому місці, завжди була спартанською — міцний чай із м'ятою у великому керамічному кухлі та кілька галет. Я сіла на підвіконня, підібгавши під себе ноги. За вікном у темряві, всього за кілька сотень метрів через алею кипарисів, виднілися вогні двоповерхового котеджу Даміра. Він світився теплим, дорогим світлом на тлі темних пагорбів із лозою.

Десь там, у своєму стерильному всесвіті, зараз сидів генеральний директор. Напевно, вивчав фінансові звіти й навіть не згадував про брудну дівчину-агронома, яка сьогодні врятувала його репутацію перед французами.

Телефон на столі раптом коротко вібрував, порушивши тишу кімнати.

Я ліниво потягнулася за екраном, думаючи, що це Артур пише щодо нічного чергування на насосній, але на дисплеї висвітився незареєстрований номер.

«Завтра о сьомій ранку чекаю в кабінеті, Бойко. Нам треба підготувати звіт для міністерства щодо обхідного колектора. Одягнися тепло. І… дякую за Мерло».

Я перечитала повідомлення тричі. Цей сухий, наказовий тон, розбавлений неочікуваним і майже інтимним «дякую», не залишав сумнівів. Корсак. Він знав, що я сплю тут, за кілька сотень метрів від нього, і все одно писав так, наче ми були на відстані цілих світів.

М'ятний чай раптом здався неймовірно солодким. Я заблокувала телефон, відкинула його на ліжко й знову подивилася на дальні вогні його котеджу, відчуваючи, як кутики губ самі собою повзуть угору.

— Ну тримайся, пане директор. Завтра твій залізобетонний регламент отримає новий рівень міцності. Побачимо, як ти гратимеш на своєму полі.

О шостій ранку я стояла біля крихітної плити у своїй кімнатці, затиснута між холодильником, який гудів як літак на зльоті, і кухонною тумбою. На пательні шкварчала звичайна яєчня з двох яєць. Один жовток тріснув, і жовта калюжа розтеклася по чавуну.

— Ну ось, навіть сніданок без косяків приготувати не можеш, Бойко, — пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись підчепити яйце тупою алюмінієвою лопаткою.

У двері коротко й голосно постукали. Три чітких удари,так стукають або коли починається пожежа на складі, або...

Я відчинила двері, тримаючи лопатку як зброю. На порозі стояв Дамір.

У нашому блоці для персоналу, де стіни були пофарбовані дешевою зеленою фарбою, а на підлозі лежав вицвілий лінолеум, він виглядав як прибулець із космосу. Ідеальне темно-сіре пальто (незважаючи на червень, ранки на півдні бували кусючими), білосніжна сорочка, від якої пахло дорогою хімчисткою, і жодної емоції на обличчі. Він окинув поглядом мою кімнату: постер із класифікацією ґрунтів на стіні, сохнучі на стільці робочі шкарпетки, чашку з недопитим звечора чаєм.

— Ти запізнюєшся на вісім хвилин, Бойко, — замість «доброго ранку» сказав він, переводячи погляд на мою рожеву піжаму в дрібний горошок. Його очі на секунду затрималися на моїх босих ногах.

— Корсак, ти що, здурів? — я навіть не подумала впустити його всередину, перегородивши собою прохід. — Це блок робітників. Сюди генеральним директорам вхід закритий за всіма твоїми санітарними й корпоративними нормами. І взагалі, я снідаю.

— У тебе горить обід, — спокійно зауважив він, кивнувши в бік плити, звідки вже повалив сизий дим від підгорілого білка.

— Чорт! — я кинулася назад до плити, вимкнула газ і почала гарячково махати лопаткою, розганяючи дим.

Дамір зачинив за собою двері й увійшов. Кімнатка миттєво стала меншою рази в три. Він підійшов до вікна, відчинив його ширше, впускаючи прохолодний вітер, а потім повернувся до мого столу. Взяв мою стару керамічну чашку, зазирнув усередину, скривився.

— Ти п'єш розчинну каву, Ніко? Після того, як ми підписали контракт на три мільйони? Це злочин проти смаку.

— Це реальність, Даміре, — я сіла на стілець, підібгавши під себе одну ногу, і злісно глянула на нього знизу вгору. — У мене немає часу варити собі сертифіковану арабіку в турці з міді, коли о сьомій ранку мені треба бути на полі. І взагалі, чого ти прийшов? Твоє повідомлення було про сьому годину в кабінеті.

Він повільно зняв пальто, акуратно повісив його на спинку мого єдиного вільного стільця, де до цього висіла моя стара вітровка, і сів навпроти. Його коліна майже торкнулися моїх — стіл був занадто малим.

— Я прийшов, тому що мій фінансист, Олег Маркович, щойно замовив перепустку на територію для стороннього автомобіля. Вони зустрічаються за годину на дальньому складі, де зберігаються старі дубові бочки, — Дамір говорив тихо, але в його голосі не було вчорашньої офіційної криги. Він виглядав... втомленим. На його підборідді виднілася ледь помітна щетина, яку він не встиг поголити. — Я не хотів викликати охорону через рацію. Мережу можуть прослуховувати.

Я подивилася на його втомлене обличчя, на цю неідеальну щетину, і вся моя ранкова злість кудись зникла. Залишився просто чоловік, на якого тиснули мільйонні зобов'язання, і який прийшов у брудний блок робітників до дівчини в піжамі, бо більше нікому не міг довіряти.

— Ти снідав? — буркнула я, відсуваючи від себе тарілку з підгорілою яєчнею.

Дамір здивовано підняв брови.

— Що?

— Я питаю, чи ти їв щось, крім своїх фінансових звітів? — я підвелася, дістала з хлібниці половину батона і шматок звичайного сиру «Королівський». — У мене немає круасанів, Корсак. Але є тости,звичайні тости на сковорідці.