Розділ 18:День по новому

О сьомій ранку на ділянці А-3 трава була такою холодною, що волога пробивала навіть щільну гуму моїх старих робочих чобіт. Я стояла на колінах між двома кущами Каберне Совіньйон, стискаючи в пальцях ручний рефрактометр. Мені потрібно було видавити всього кілька крапель соку на оптичну призму приладу, щоб виміряти рівень цукру в ягодах. Звичайна, рутинна, заспокійлива робота.

Але мої руки тремтіли. Скло приладу постійно зсувалося, а перед очима замість ліній шкали  виникав масивний дубовий стіл, темрява дегустаційного підвалу та гарячі, владні долоні, які безжально зминали шовк моєї сукні.

«Він робить тебе вразливою», — знову й знову звучав у моїй голові його крижаний, відсторонений голос.

Я з силою заплющила очі й до болю прикусила нижню губу, де досі відчувався присмак його терпкого парфуму й легкий опік від його поцілунку. Боягуз. Клятий, прорахований, кабінетний боягуз. Застібнувся на всі ґудзики, сховався за свій корпоративний статут і вдав, що нічого не сталося.

— Ніко! Бойко! Ти де? — з туману, важко дихаючи, вибіг Артур. На його круглому обличчі не було звичної добродушної посмішки — він виглядав блідим і наляканим.

— Що сталося, Артуре? — я піднялася з колін, обтрушуючи робочий комбінезон, який після вчорашньої сукні здавався мені важким скафандром. — Знову екологи? Чи інспектор вирішив повернутися після двох годин дня?

— Гірше, набагато гірше, — бригадир зупинився поруч, упершись руками в коліна, щоб перевести подих. — Насосна станція третього сектора… Вона заблокована.

— Як це заблокована? — я насупилася. — Автоматика дала збій?

— Ні, Ніко. Термінали не реагують на пульти управління. На екранах головного комп'ютера в операторській горить якась системна помилка червоним кольором, а вентилі подачі води на ділянки А-1, А-2 та твою Б-12 перекриті намертво. Хлопці пробували вручну прокрутити засувки — нічого не виходить, там стоять електромагнітні замки нової системи, яку Корсак наказав поставити минулого місяця. Повна цифрова блокада,якщо ми не пустимо воду протягом п'яти годин, молоді лози, які ми тільки-но підгодували сапропелем під палючим сонцем, просто згорять. Ґрунт пересохне, а висока концентрація азоту спалить коріння!

Усередині мене все похололо. Вчорашня перемога перед французами, три мільйони євро інвестицій, які ми так важко вигризли — все це могло перетворитися на попіл прямо зараз. Без води ділянка Б-12 і сусідні сектори стануть цвинтарем для елітних саджанців.

— Де Корсак? — різко запитала я, ховаючи рефрактометр у кишеню.

— В адмінкорпусі. Там зараз уся служба безпеки на вухах стоїть. Кажуть, це хакерська атака на внутрішній сервер «Скелястої Лози».

Я не стала більше слухати. Забувши про підбори й вчорашній шовк, я рвонула вперед через ряди виноградників. Ноги в робочих чоботях грузли в пухкій землі, дихання збивалося, але мене гнала вперед чиста, нерозбавлена злість. Цей зануда так сильно піклувався про свою безпеку й цифрові регламенти, що врешті-решт замкнув нас у пастці власних інновацій.

Через десять хвилин я буквально влетіла в будівлю адміністрації. На другому поверсі, біля скляних дверей кабінету генерального директора, панував справжній хаос. Кілька системних адміністраторів гарячково клацали по клавіатурах ноутбуків, підключених прямо до настінних щитків, а начальник охорони, кремезний чоловік у сірому костюмі, щось тихо, але люто виговорював у рацію.

Дамір стояв посеред кабінету. Без піджака, у білій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком і засуканими до ліктів рукавами — точно так, як вчора в полі. Його обличчя здавалося вирізаним із мармуру, а в погляді, спрямованому на монітор головного комп'ютера, читалася така залізна, холодна лють, що програмісти поруч намагалися навіть не дихати.

— Корсак! — я з гуркотом відчинила двері, ігноруючи спробу охоронця перепинити мені шлях. — Твої чортові електронні замки вбивають лозу! Роби що завгодно, але мені потрібна вода в третьому секторі прямо зараз!

Дамір повільно повернув голову в мій бік. Його погляд ковзнув по моєму замазаному в землі комбінезону, затримався на розпатланому волоссі, а потім знову повернувся до екрана. Жодного мускулу не здригнулося на його обличчі. Повна стерильність наче вчорашнього безумства в підвалі ніколи не було.

— Я знаю про ситуацію, Бойко, — його голос прозвучав тихо, але в нім виразно чулися металеві нотки. — Присядь і не заважай працювати фахівцям. У нас злом головного шлюзу управління. Хтось запустив шифрувальник, який повністю перехопив контроль над гідравлікою.

— Мені плювати на твій шифрувальник! — я підійшла впритул до його столу, з силою вдаривши долонями по лакованій поверхні. — Ти не розумієш? Теруар, про який ми вчора співали французам, зараз запікається під сонцем! Сапропель без води перетвориться на суху кірку, яка задихне коріння Мерло. Якщо ми не відкриємо вентилі, твій тримільйонний контракт можна буде використати як туалетний папір!

— Бойко, вийди з кабінету, — Дамір зробив крок назустріч, і відстань між нами скоротилася до мінімуму. Я знову відчула той самий жар, що й учора, але зараз він був наелектризований загальною панікою. — Твої емоції тут нічого не вирішать. Мої люди намагаються обійти код безпеки.

— Пане Корсак… — боязко обізвався один із системників, не піднімаючи голови від екрана. — Хакер залишив повідомлення в кореневій теці. Вони вимагають п'ятсот тисяч доларів у криптовалюті протягом трьох годин. Якщо грошей не буде, вони запустять утиліту, яка повністю спалить плати управління на всіх насосних станціях. Тоді систему доведеться міняти місяцями.

Дамір замовк. Його кулаки на столі стиснулися так, що побіліли кісточки пальців. Пів мільйона доларів для нього були не найбільшою сумою, але я знала його характер — Дамір Корсак ніколи, за жодних обставин не йшов на поступки шантажистам. Це суперечило його головному життєвому регламенту.

— Ми не будемо платити, — карбуючи кожне слово, вимовив він. — Продовжуйте підбирати ключі. Обнуліть систему до заводських налаштувань, якщо треба.