Розділ 17: Присмак залишку

Коли завіса чистого, тваринного адреналіну нарешті спала, у підвалі запала така густа тиша, що було чути, як десь у кутку з бочки зривається й падає поодинока крапля. Волога, важка прохолода кам'яних стін миттєво повернулася, обпікаючи мою спітнілу шкіру.Я сиділа на краю величезного дубового столу, намагаючись тремтячими пальцями зібрати докупи поли смарагдового шовку. Сукня була зім'ята, пояс десь зник, а шпилька, яка тримала волосся, під час нашого безумства відлетіла під далеку бочку з-під Шардоне. Я виглядала як абсолютний безла.Але найгірше було те, що всередині панувала така ж руйнація.Дамір стояв спиною до мене за пару кроків. Його силует у напівтемряві підвалу здавався монолітним, витесаним із того ж граніту, що й підлога. Він повільно, застібав ґудзики своєї сорочки — знизу вгору, один за одним, повертаючи свою броню з кожним рухом. Його дихання вже вирівнялося, ставши тим самим розміреним диханням людини, яка щойно закрила успішну фінансову угоду.Цей його спокій раптом ударив по моїх нервах сильніше, ніж будь-яка грубість.

— І що тепер, пане директор? — мій голос прозвучав занадто різко в цій тиші. Я нарешті знайшла очима шовковий пояс, затиснутий між ніжками кришталевих келихів, і різко висмикнула його. — Занесете цей інцидент у графу «непередбачувані витрати на персонал»? Чи створите новий додаток до трудового договору?

Дамір завмер на останньому ґудзику комірця. Повільно, не поспішаючи, він розвернувся. Його обличчя знову було тією самою маскою з Excel-таблиць, але очі… в глибині зіниць усе ще тліли червоні вуглинки.

— Не починай, Бойко, — тихо й вагомо сказав він, підходячи до крісла, де лежав його піджак. Він підняв його, струхнув непомітну порошинку й перекинув через руку. — Те, що відбулося тут — це випадковість. Температурний збій, якщо хочеш мовою твоїх термінів. Ми перейшли межу, яку переходити не мали.

—Випадковість? — я злізла зі столу, ледь не підвернувши ногу на підборах, але втримала рівновагу, гордо задерши підборіддя. — Тобто, коли ти брав мене за талію і втискав у цей дуб, це був просто «збій системи»? Тобі не здається, Корсак, що твоя система занадто часто починає лагати поруч зі мною?

Дамір зробив крок до мене. Дуже повільно. Так, як підходять до дикого звіра, який може кинутися в будь-яку секунду.

— Моя система працює ідеально, Ніко. Контракт на три мільйони у нас в кишені. Французи їдуть задоволені, а те, що ми влаштували тут… — він подивився на розкидані по столу дегустаційні карти, на одній з яких залишився темний слід від моєї помади. — Це залишиться тут за цими дверима. Завтра о сьомій ранку ти виходиш на ділянку А-3. Там потрібно перевірити рівень цукру в ягодах. Ми повертаємося до роботи.

— Ти просто боягуз, Даміре, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підкочується гаряча грудка образи, яку я щосили намагалася придушити злістю. 
— Ти можеш керувати бізнесом, можеш будувати заводи, але ти до смерті боїшся того, що хтось може порушити твій стерильний графік життя. Ти боїшся почуттів, бо вони не піддаються аудиту.

Він нічого не відповів. Тільки його щелепа знову напружувалася так, що шкіра на вилицях побіліла. Він підійшов до важких дверей, відсунув металевий засув і прочинив їх, пропускаючи всередину смужку світла з коридору.

— Машина чекає нагорі, — сухо сказав він, не дивлячись на мене. — Водій відвезе тебе додому. Переодягнися в комбінезон, Бойко. Смарагдовий шовк тобі не личить він робить тебе вразливою.

Я пройшла повз нього, навмисно зачепивши його плечем. Я хотіла відчути хоч якийсь рух у відповідь, але він стояв як статуя.

Коли я вийшла на свіже повітря, туман над виноградниками вже розсіявся, поступаючись місцем палючому денному сонцю. Мені хотілося плакати від злості й водночас сміятися. Він думав, що зможе просто закрити ці двері й видалити цей файл із пам'яті. Але Дамір Корсак помилявся. Війна не закінчилася. Вона просто перейшла на новий, партизанський рівень.

Дамір залишався у дегустаційному підвалі ще хвилин десять після того, як шовковий шлейф Ніки зник за дверима. Він підійшов до столу, повільно взяв дегустаційну карту з відбитком її губ, склав її вчетверо й сховав у внутрішню кишеню піджака — туди, де зазвичай тримав найважливіші документи.

Його руки, які ніколи не здригалися на біржах, зараз ледь помітно тремтіли.Він брехав їй—не було випадковістю. Це було початком кінця його ідеального світу. І найгірше було те, що він уже прагнув наступного збою.На його телефоні блимнуло повідомлення від начальника охорони.

«Пане Корсак, ми зафіксували підключення до нашої внутрішньої мережі з незареєстрованого IP під час вашого обіду з французами. Хтось шукав документацію по ділянці Б-12».

Дамір згорнув повідомлення, і його обличчя остаточно перетворилося на кригу.

— Ну що ж… — тихо сказав він у порожнечу підвалу. — Подивимося, хто з нас згорить першим.