Розділ 13: Точка кипіння

Я відчула, як пальці Даміра міцніше стиснулися на моїй талії, а його губи залишили ледь відчутний, але обпікаючий слід на моїй шиї. По тілу прокотилася хвиля такого жару, що мильна вода в раковині здалася крижаною. Весь мій заготовлений сарказм, уся моя броня зухвалої дівчини-агронома розчинилися в цьому єдиному дотику.

Але внутрішній голос, який досі відповідав за моє виживання в цьому бізнесі, раптом голосно вилаявся.

«Бойко, якщо ти здасися зараз — на твоїх умовах у цій компанії буде поставлено хрест. Ти станеш просто черговою підлеглою, яку бос підкорив у власній ванній».

Я зробила глибокий вдих і, замість того щоб розвернутися в його обіймах, різко підняла мокрі, мильні руки з раковини й без жодного жалю притиснула долоні прямо до його грудей — туди, де тонка чорна футболка обтягувала міцні м'язи.

Дамір різко засичав і відсахнувся на крок, дивлячись на свої груди, де тепер красувалися два ідеальних мильних відбитки моїх долонь.

— Бойко! — в його очах спалахнуло справжнє обурення, змішане з божевільним азартом. — Ти що коїш?

— Рятую твій регламент, Корсак, — я повільно повернулася до нього, витираючи тильний бік долоні об свої джинси, і зухвало посміхнулася, хоча серце все ще калатало як скажене. — У трудовому договорі чітко написано: жодних службових романів на території об'єктів «Скелястої Лози». А цей котедж — власність компанії.

Дамір провів рукою по мокрій футболці, розмазуючи піну, і зробив крок до мене. Його погляд став темним, як нічне вино.

— Цей котедж — моя приватна територія, Ніко. І правила тут пишу я.

— Правила виноробства ти писати не можеш, і тут — теж саме, — я вперлася стегном у мармурову стільницю раковини, схрестивши руки на грудях. — Ти хотів, щоб я випрала сорочку? Я її випрала. Плями від сапропелю зійшли. А от твої власні плями на репутації правильного директора, здається, тільки починають з'являтися.

Він зупинився всього за сантиметр від мене. Напруга між нами була такою відчутною, що здавалося, торкнися зараз один одного — і ванну кімнату рознесе вщент. Він дивився на мене зверху вниз, важко дихаючи, і я бачила, як сильно йому хочеться стерти цю переможну посмішку з мого обличчя.

— Ти думаєш, що контролюєш цю гру, — тихо, майже з погрозою вимовив він, нахиляючись до мого вуха. — Але ти забуваєш одну річ. Я — крижаний прагматик. І якщо я вирішу спалити цей регламент разом із тобою, я зроблю це так, що ти сама попросиш підкинути дров.

— Спробуй, — викликом кинула я, дивлячись йому прямо в очі.

Він нічого не відповів. Натомість повільно зняв із сушарки чистий рушник, кинув його мені на плече й зробив крок назад, повертаючи свій фірмовий, холодний вираз обличчя.

— Сорочку залиш на просушку. Твоя зміна закінчена, Бойко. Вільна.

О сьомій ранку я вже була на ділянці,перевіряючи вологість ґрунту після вчорашнього екстреного поливу. Сапропель увібрався ідеально. Земля дихала силою, а листя лози виглядало соковитим і здоровим. Ми врятували цей сектор.

— Звіт за вчорашній інцидент уже на моєму столі? — пролунав за спиною знайомий голос, від якого в мене автоматично здригнулися плечі.

Я повільно повернулася- Дамір.Сьогодні він знову був застебнутий на всі ґудзики — біла сорочка (явно нова, а не та, що сушилася в нього у ванній), темно-синій костюм, жодної порошинки на туфлях. Але щось змінилося. Його погляд більше не був просто байдужим чи скануючим. Він дивився на мене так, ніби розраховував траєкторію наступного удару.

— Звіт у процесі, пане Корсак, — офіційно відповіла я, тримаючи в руках планшет як щит. — Земля в нормі, загрозу санкцій від екологів знято. Можете святкувати перемогу.

— Я не святкую проміжні етапи, Бойко, — він підійшов ближче, змушуючи мене відступити на крок і вперетися спиною в дерев'яну опору. Він помітив це й ледь помітно посміхнувся кутиком губ. — Особливо після того, як мої підлеглі залишають... сліди на моїй репутації. І на моєму одязі.

— Це була виробнича необхідність, — я задрала підборіддя, повертаючи свій звичний зухвалий тон. — Захист особистих кордонів у межах чинного законодавства.

Дамір нахилився трохи вперед, спираючись рукою на ту саму опору прямо над моїм плечем. Від нього пахло кавою та ранковою свіжістю, і цей запах миттєво витіснив з моїх легень усе повітря.

— Законодавство тут пишу я, Ніко, — тихо нагадав він, повторюючи свої вчорашні слова, але цього разу без жодної люті. Тільки чистий, прорахований пресинг. — І з сьогоднішнього дня у нас новий регламент. Ти більше не працюєш на ділянках сама.

— Що?! — я обурено спробувала штовхнути його в груди, але вчасно згадала про вчорашній досвід і зупинила руки в повітрі. — Ти не маєш права! Я головний агроном!

— Саме тому ти будеш супроводжувати мене на зустрічі з інвесторами з Франції. Вони прилітають сьогодні об одинадцятій, — Дамір відсторонився, задоволений моєю реакцією, і поправив манжети. — Вони хочуть бачити «дику силу» нашої землі, про яку ти так багато говориш. Ось і покажеш їм свій талант але є одна умова.

Він окинув поглядом мій робочий комбінезон, на якому все ще виднілися сліди вчорашнього мулу.

— Перевдягнися. Якщо ти з'явишся перед французами в цих чоботях, я особисто змушу тебе випити всю нашу невдалу парті.Машина чекає біля адмінкорпусу за годину. Не запізнюйся, Бойко.

Він розвернувся і пішов, залишаючи мене ковтати обурення разом із ранковим туманом.

— Французи? Інвестори? — пробурмотіла я, стискаючи кулаки. — Ну добре, Корсак. Ти хотів побачити мене в іншому образі? Ти його побачиш. Але гляди, щоб твій щит не розплавився остаточно.