Розділ 12: Розрахунок

Ми вийшли на центральну алею, інспектор уже стояв біля своєї машини, демонстративно тримаючи в руках увімкнений прилад для аналізу повітря. Він очікував відчути той самий застійний сморід, який зустрів його вранці, але натомість прилад лише ледь помітно пищав, фіксуючи абсолютну норму. Повітря над ділянкою було прохолодним, вологим і пахло виключно мокрою землею після гарного літнього дощу.

Чиновник кілька разів струснув гаджет, протер окуляри й недовірливо подивився на нас.

— Цього не може бути, — пробурмотів він, підходячи до самого краю виноградника. — За такий короткий час аміачні випари не могли повністю нейтралізуватися. Ви що, залили тут усе дезодорантами?

— Ми залили це важкою працею, пане інспектор, — холодно відрізував Дамір.

Я кинула на нього швидкий погляд. Його обличчя знову перетворилося на непроникну титанову маску, хоча мокра від поту сіра сорочка та брудні розводи на ліктях повністю видавали, чим саме займався цей мільйонер останні чотири години. Він тримав руки в кишенях штанів, але вся його постать випромінювала таку впевнену, нищівну силу, що інспектор миттєво зніяковів.

— Якщо ваші датчики мовчать, — продовжив Дамір, зробивши крок уперед, — я вимагаю офіційного протоколу про відсутність порушень. І копію — моєму юридичному відділу. Ми підготуємо зустрічний позов за безпідставне блокування роботи підприємства та спробу зриву міжнародного контракту.

— Пане Корсак, ну навіщо ж одразу суди… — заквилив чиновник, швидко ховаючи планшет у теку. — Я ж просто виконував свою роботу. Надійшов сигнал — я мав відреагувати. Тепер я бачу, що технологічний процес у нормі. Претензій немає.

— Тоді залиште територію, — тихо, але так, що по спині йшли сироти, сказав Дамір.

Інспектор не змусив себе довго чекати. Вже за хвилину його кросовер на шаленій швидкості зник за воротами.

На алеї запала тиша, яку порушувало лише мірне шипіння форсунок краплинного поливу. Артур та решта хлопців із бригади тихенько зникли серед рядів, залишивши нас наодинці.

Я повернулася до Даміра, спершись на лопату, яку так і не випустила з рук.

— Ну що, пане директор, екологічний патруль капітулював. Ваша винна імперія врятована. Можете повертатися до свого стерильного кабінету.

Дамір повільно витягнув руки з кишень, підійшов ближче й зупинився всього за пів кроку від мене. Його погляд ковзнув по моїх губах, нагадуючи про те, що ледь не сталося на траві кілька хвилин тому.

— Імперія врятована, Бойко, — тихо сказав він, і в його очах знову спалахнули ті самі небезпечні іскри. — Але наш договір ніхто не скасовував.

— Який договір? — я здивовано підкинула брови.

— Про сорочку, — він вказав пальцем на темні плями від мулу на своєму комірці. — Я спітнів, забруднився і працював лопатою. Тепер твоя черга виконувати умови. Сьогодні о дев’ятій вечора чекаю тебе у своєму котеджі з порошком і готовністю відпрацьовувати свій хаос,який ви влаштували.

Він розвернувся і, навіть не чекаючи моєї відповіді, покрокував до адміністративного корпусу — брудний, втомлений, але з виглядом абсолютного переможця.

Я дивилася йому вслід, відчуваючи, як щоки починають горіти зовсім не від сонця.

— Ну нічого собі... — прошепотіла я, міцніше стискаючи держак лопати. — Роботу руками він мені вирішив влаштувати? Ну тримайся, Корсак. Подивимося, чий регламент витримає цю пралку.

Рівно о дев’ятій вечора я стояла перед дверима його двоповерхового котеджу, який ховався в глибині кипарисової алеї. В руках у мене був не порошок, а пляшка рідкого екоконцентрату для делікатних тканин і плямовивідник. Якщо цей зануда думав, що я злякаюся або прийду влаштовувати сцену, він погано мене знав. Бойко приймає будь-які виклики. Навіть побутові,навіть від босів, які виглядають як гріх.

Я коротко стукнула в двері. Вони відчинилися майже миттєво.Дамір стояв на порозі в чорних шовкових штанах і легкій домашній футболці, яка ідеально підкреслювала його розгорнуті плечі. Волосся було вологим після душу. Він пахнув сандалом, дорогим тютюном і чистотою — жодного натяку на ранковий сапропель.

— Вчасно, — він відступив убік, пропускаючи мене всередину. — Субординація починає тобі пасувати, Бойко.

— Я прийшла заради сорочки, Корсак, а не заради твоїх компліментів, — я пройшла у вітальню, оглядаючи стерильний, мінімалістичний інтер’єр у сіро-білих тонах. Жодної зайвої деталі все за лінійкою. Ну нудно ж! — Де постраждала тканина?

Дамір мовчки кивнув на скляний журнальний столик. Там акуратно, за всіма канонами геометрії, лежала та сама сіра сорочка. Плями мулу на комірі та рукавах уже встигли підсохнути й виглядали як справжній вирок високій моді.

— Пральна машина у ванній, праворуч, — криво посміхнувся він, схрестивши руки на грудях і спираючись на одвірок. — Але ти обіцяла руками.

— Руками — то руками, — я рішуче закотила рукава своєї вільної сорочки, яку одягла спеціально для цієї «спецоперації», і попрямувала до ванної.

Дамір пішов за мною. Він не залишився у вітальні, а став поруч, спостерігаючи за кожним моїм рухом з іронічним прищуром. Простір ванної кімнати був невеликим, і його присутність миттєво зробила повітря занадто густим.Я набрала у мармурову раковину теплої води, вилила туди трохи концентрату й занурила сорочку.

— Знаєш, Корсак, для людини з твоїми статками ти занадто сильно переймаєшся через шматок бавовни.

— Це не просто шматок бавовни. Це символ мого програшу тій стихії, яку ти притащила на мої виноградники, — тихо озвався він. Його голос у замкненому просторі ванної звучав занадто інтимно. — Я ніколи не працював лопатою заради того, щоб врятувати мул.

— Ти рятував не мул, а свій престиж, — я почала акуратно затирати пляму на комірі, намагаючись не дивитися на те, як близько його стегно опинилося до мого. — І взагалі, тобі корисно. Фізична праця заземлює,змиває пиху.

— Справді? — він зробив ще один крок. Тепер він стояв майже впритул за моєю спиною. Я відчувала шкірою його гаряче дихання. 
— А мені здається, що пиху тут треба змивати з когось іншого.