Розділ 11

Перевдягатися часу не було. Я лише встигла нашвидкуруч ополоснути руки під шлангом і витерти обличчя рукавом, залишаючи, мабуть, ще мальовничіші розводи. Коли я добігла до центральної алеї, Дамір уже стояв там. Поруч із ним височів худорлявий чоловік у строгих окулярах і з планшетом — типовий чиновник, який приїхав не розбиратися, а штрафувати.

— …Пане Корсак, скарга офіційна, — гундосив інспектор, звіряючись із паперами. — Зафіксовано різкий специфічний запах, який може свідчити про несанкціоноване використання хімічних відходів або біологічне зараження ґрунту. Я змушений відібрати проби й призупинити роботу сектора до з’ясування обставин.

— Біологічне зараження? — я вклинилася між ними так різко, що інспектор навіть відсахнувся. — Ви серйозно? А диплом агронома у вас є, чи ви тільки за запахом детективні серіали знімаєте?

Дамір застерігаюче підняв руку, але в його очах на мить промайнуло щось схоже на іронічне схвалення.

— Пане інспектор, знайомтеся. Це наш головний агроном, Ніка Бойко, — спокійно промовив він. — І вона якраз займається… рекультивацією ділянки.

— Я бачу, яка вона «головна», — оглянув мене чиновник із ніг до голови, гидливо зморщивши носа. — Ви самі пахнете цим порушенням, пані Бойко.

— Це пахне життям, шановний! — я підійшла ближче, змушуючи його зробити крок назад. — Те, що ви називаєте «зараженням» — це високоякісний озерний сапропель. Органічний мул, сертифікований, між іншим. Ми проводимо термінове відновлення мікрофлори після того, як…

— Після того, як стався технічний збій у системі зрошення, — плавно підхопив Дамір, не даючи мені збовкнути зайвого про диверсію конкурентів. — Ми дбаємо про екологічність нашого бренду. Жодної хімії тільки природні компоненти. На підтвердження цього у нас є всі накладні та сертифікати якості від постачальника.

Він дістав із теки, яку приніс Артур, пачку документів і протягнув інспектору. Той почав прискіпливо вивчати печатку.

— Добре, припустимо, документи в нормі, — незадоволено буркнув чиновник, розуміючи, що легкого хабаря або гучного протоколу не вийде. — Але запах усе одно перевищує допустимі норми для рекреаційної зони. Тут за два кілометри — готельний комплекс. Люди скаржаться.

— Запах зникне за чотири години, коли ми повністю загорнемо мул під ґрунт і проведемо поверхневий полив, — упевнено заявила я, хоча за моїми розрахунками на це потрібен був мінімум день. — Якщо ви зараз зупините роботи, цей мул лежатиме під сонцем і пахнутиме ще тиждень. Тож що ви обираєте: чисте повітря до обіду чи протокол, який ми оскаржимо в суді за три хвилини?

Інспектор перевів погляд з мого рішучого і брудного обличчя на бездоганний, титановий спокій Даміра. Корсак ледь помітно кивнув, підтверджуючи мої слова.

— Гаразд, — зітхнув чиновник, роблячи помітку в планшеті. — Даю вам час до чотирнадцятої нуль-нуль. Якщо о другій годині дня тут усе ще тхнутиме болотом — я виписую максимальний штраф і блокую ліцензію на експорт цьогорічного врожаю. До побачення.

Коли машина інспекції рушила з двору, я нарешті видихнула й опустила плечі.

— До чотирнадцятої? — Дамір повільно повернувся до мене, сховав  гарнітуру в кишеню й подивився на свій годинник. — Зараз дев’ята сорок п’ять. Бойко, ви щойно підписали нам смертний вирок. Нам потрібно зарити три тонни мулу за чотири години. У нас немає стільки людей на цій лінії.

— Тоді менше говоріть, Корсак, а більше працюйте, — я підняла з землі свою лопату й протягнула йому другу, яку залишив Артур. — Знімайте свій годинник, закочуйте рукава вашої дорогої сорочки. Настав час дізнатися, чого варті ваші мільйони, коли справа доходить до реальної роботи.

Дамір подивився на лопату, потім на мене. На його обличчі заграли жорсткі жорна внутрішньої боротьби. Він звик керувати, віддавати накази й підписувати чеки. Але зараз на кону стояла репутація його «Скелястої Лози».

Він повільно зняв годинник, поклав його в кишеню штанів. Потім розстебнув ґудзики на манжетах і акуратно, тричі, згорнув рукави сірої сорочки, оголюючи міцні, жилаві передпліччя.

— Якщо я спітнію через ваш дурний мул, Бойко, — тихо, але з виразним вогнем ув очах сказав він, забираючи в мене лопату, — ви будете особисто прати цю сорочку своїми руками.

— Домовилися, — зухвало посміхнулася я, відчуваючи, як адреналін б’є в голову. — Але спочатку доведіть, що ви вмієте нею користуватися.

Робота в чотири руки — це особливий вид інтимності, про який не пишуть у жіночих журналах.

Вже через тридцять хвилин від бездоганного вигляду генерального директора не залишилося й сліду. Сіра сорочка Даміра потемніла від поту на спині та грудях, обтягуючи кожен мускул так, що мені доводилося зусиллям волі змушувати себе дивитися на землю, а не на нього. Кілька крапель брудного мулу примудрилися прилетіти йому прямо на комірець, але він навіть не вилаявся. Він просто шалено, люто працював.І, на мій превеликий подив, робив це бісово нахабно правильно.

— Де ви так навчилися махати лопатою, Корсак? — важко дихаючи, запитала я, перевертаючи черговий пласт землі. — У ваших бізнес-школах Лондонського університету викладали курс «Елітна копка від паркану до обіду»?

Дамір зупинився на секунду, спершись на держак. По лобі в нього котилися краплі поту, волосся розпалося, і він виглядав зараз… чортівськи привабливо. Без своєї броні з краваток і піджаків він здавався живим, небезпечним і диким.

— Мій батько починав цей бізнес з нуля, Бойко, — його голос через задишку звучат ще глибше. — І перший гектар цих виноградників ми з ним копали вдвох. Так що сховайте свій сарказм і зберіть калій у кулак. Ми відстаємо від графіка на сім хвилин.

— Слухаюсь, пане капітан, — хмикнула я, але всередині щось приємно тьохнуло. Вона дивилася на чоловіка, який не просто керував мільйонами, а знав ціну кожній лозі.

Ми працювали мовчки, але напруга між нами лише зростала. Щоразу, коли наші лопати випадково стикалися з характерним дзвоном, або коли ми одночасно тягнулися до одного й того самого куща, повітря вибухало іскрами. Це була не просто робота на швидкість — це було змагання на витривалість. Хто перший заговорить про втому? Хто перший попросить перерву?