Розділ 10: Ніка

Якщо ви думаєте, що робота агронома — це прогулянки між охайними кущами з келихом вина, то ви ніколи не розвантажували машину озерного сапропелю о шостій ранку.Вантажівка прибула з невеликим запізненням, але з дуже великим «амбре». Сапропель — це фактично багатовіковий мул, концентрат життя, але для непідготовленого носа він пахне так, ніби в озері триста років тому втопили склад старих шкарпеток і забули про це.

Я була в захваті. Дамір Корсак — ні.

Він з’явився на ділянці якраз тоді, коли ми почали закладати першу партію під коріння. Сьогодні він перевершив себе: ідеально відпрасована сіра сорочка, дорогий годинник і вираз обличчя людини, яка щойно випадково зайшла в пекло, де замість сірки пахне гнилим болотом.

— Бойко, ви знущаєтесь? — він затулив ніс шовковою хустинкою. — Я за кілометр відчув, що мої інвестиції починають... тхнути.

— Це запах майбутнього золота на виставці, Даміре, — я витерла спітніле чоло замазаною в мулі рукавицею, залишивши на шкірі чорний слід. — Вдихайте глибше. Це органіка. Це азот, фосфор і мікроелементи. Це те, що врятує ваш сектор, поки ви переймаєтеся ціною своєї сорочки.

— Моя сорочка коштує більше, ніж увесь цей мул разом із вантажівкою, — відрізав він, але не пішов. Навпаки, зробив крок ближче, гидливо обходячи купу добрива. Його погляд зупинився на мені. — Ви виглядаєте жахливо.

Я глянула на себе: чоботи в багнюці, штани в чорних плямах, волосся вибилося з-під кепки. Я була по коліна в «хаосі», і мені це подобалося.

— Зате я справжня. А ви — як манекен із вітрини. Знаєте, Корсак, земля не любить стерильності. Вона любить піт, бруд і коли її не бояться торкатися руками.

Я підняла жменю вологого, темного сапропелю й простягнула йому.

— Спробуйте. Відчуйте текстуру. Це ж ідеальне добриво.

Дамір подивився на мою руку так, ніби я пропонувала йому потримати живу змію.

— Приберіть це.

— Боїтеся забруднити свій манікюр? — я засміялася і, сама не знаю, що на мене найшло, зробила крок вперед. — Чи боїтеся, що якщо хоч раз забруднитесь, ваш ідеальний світ розвалиться?

Він не відступив. Навпаки — різко скоротив відстань. Тепер я бачила, як розширилися його зіниці. Запахи сапропелю й землі змішалися з його терпким парфумом, створюючи божевільний коктейль.

— Я не боюся бруду, Ніко, — прошепотів він, і його голос став небезпечно низьким. — Я боюся лише того, що ваша самовпевненість одного разу виявиться дорожчою за мою лояльність.

Його рука раптом перехопила моє зап’ястя — те саме, замазане в мулі. Він не відпустив його, а навпаки, стиснув сильніше. Я відчула тепло його шкіри через бруд. Це було настільки неправильно і настільки гостро, що я на мить забула, як дихати.

— Опустіть, — видихнула я, намагаючись повернути іронічний тон. — Ви ж зіпсуєте годинник. Це «Patek Philippe» чи що там у вас? Потім вирахуєте з моєї зарплати?

— Вирахую, — пообіцяв він, але замість того, щоб відпустити, він раптом іншою рукою потягнувся до мого обличчя й великим пальцем витер пляму мулу на моїй щоці.

Це було майже ніжно. Якби не те, як палали його очі.

— У вас тут... — він замовк, не закінчивши фразу. Його палець затримався на моїй шкірі на секунду довше, ніж вимагав регламент.

— Пане Корсак! — гукнув Артур з іншого кінця ряду. — Там приїхала комісія з екологічного нагляду! Хтось подав скаргу на «підозрілі запахи»!

Дамір різко відсмикнув руку, ніби обпікся. Його обличчя миттєво знову стало холодною маскою.

— Конкуренти працюють швидше, ніж ви розвантажуєте свій намул, Бойко, — кинув він, витираючи руку хустинкою. — Тепер у вас є рівно десять хвилин, щоб переконати інспектора, що ми не захоронюємо тут токсичні відходи. Якщо він випише штраф — ви самі будете його оплачувати. Своєю «справжністю».

Він розвернувся і швидким кроком попрямував до адміністративного корпусу, залишаючи мене одну серед смороду болота й дивної вібрації в усьому тілі.

— Ну що ж, — пробурмотіла я собі під ніс, хапаючи лопату. — Подивимося, хто кого пересперечається я, чи екологічна інспекція. Але за інше ти мені ще відповіси, Корсак.