Розділ 9:

Усю решту ночі я провела як на голках. Змивши під душем залишки джин-тоніку, я втупилася в стелю своєї кімнати. Сукня висіла на стільці — нагадування про те, як близько я була до Даміра в пабі.

Рівно о сьомій сорок п’ять я вже стояла під дверима його кабінету, знову вдягнена у звичну робочу форму.

— Заходьте, Бойко, — пролунав голос Даміра ще до того, як я встигла постукати.

Я штовхнула двері. На великому моніторі крутилися чорно-білі записи з камер спостереження. Власник сидів у кріслі, навіть не знявши вчорашньої куртки. Поруч із ним стояв начальник охорони, Артур, і переминався з ноги на ногу.

— Ну що там? — я підійшла ближче до столу. — Знайшли щось на записах?

— Наші нічні гості чудово знали, де розташовані старі камери, — Дамір клацнув мишкою, зупиняючи кадр, де дві фігури в капюшонах проникали через огорожу. — Вони оминули три сектори і пішли прямо до Б-12. Хтось передав їм точну карту сліпих зон

— Ви натякаєте, що це людина зсередини?

— Я знаю це, Бойко, — Дамір повільно обійшов стіл. — Камери зафіксували, що три дні тому, якраз коли ви міняли налаштування тиску, один із наших сезонних робітників затримався біля пульта управління довше, ніж зазвичай.

Він вивів на екран нове фото. Це був той самий високий хлопець, з яким я вчора танцювала в пабі. Бригадир сортувальної лінії Андрій.

У мене всередині все похололо.

— Андрій? Але... навіщо йому це? Він працює тут другий сезон.

— Можливо, його другий сезон оплачується не лише мною, — Дамір зупинився поруч, і я знову відчула прохолоду його парфуму. — Або хтось виплатив його борги в обмін на маленьку послугу. Артур, приведеш його сюди. Без галасу.

— Буде зроблено, пане Корсак, — начальник охорони швидко вийшов.

У кабінеті знову повисла густа тиша. Я дивилася на екран, намагаючись скласти пазл. Андрій запросив мене на танець не просто так. Він випитував, як справи в секторі, а я, розпалена джином, щось-таки бовкнула про хороші показники цукру.

Дамір підійшов до вікна, засунувши руки в кишені.

— Спроба залити гербіциди в дренажну систему в період дозрівання ягоди — це почерк моїх конкурентів з долини. Вони знають, що якщо моє Каберне цього року візьме золото на виставці, їхні акції впадуть.

Він повільно повернув голову до мене, і його погляд на мить пом’якшав, перш ніж знову стати сталевим.

— Але Андрій вирахував ваш вихідний. Він знав, що в пабі ви будете відволікати мою увагу. І ви з цим справилися.

— Я не збиралася вас відволікати! — спалахнула я.

 — Я просто хотіла провести вечір як нормальна людина, а не як ув’язнена у вашій фортеці!

Дамір зробив три швидкі кроки, скорочуючи відстань між нами. Я вперлася спиною в його важкий дубовий стіл.

— Нормальні люди не вдягають сукні, які тримаються на чесному слові, Бойко, — його голос упав до небезпечного шепоту, від якого по шкірі побігли мурашки. — І нормальні люди не змушують свого боса кидати всі справи й їхати в дешевий шинок, просто щоб переконатися, що її не потягли в кущі місцеві кавалери.

— О, то ви все-таки приїхали заради моєї безпеки? — я зухвало підняла підборіддя, хоча серце вже вибивало шалений ритм. — А вчора казали про регламент.

— Я приїхав, тому що…..так треба, — прошепотів він, і його великий палець раптом торкнувся моєї нижньої губи.

Двері кабінету різко відчинилися, розриваючи момент. На порозі стояв блідий Артур.

— Пане Корсак... Андрія немає. Його кімната порожня. Сусіди кажуть, він зібрав речі ще о п’ятій ранку і поїхав на машині.

Дамір повільно прибрав руку від мого обличчя, і в його очах спалахнув холод.

— Оголосити машину в розшук, — виразно наказав він. — Зв’яжися з моїми людьми на митниці. Він не повинен виїхати з області. А ви, Бойко... — він глянув на мене так, наче я знову була лише рядком у його незадовільному звіті. — Одягайте чоботи. Ми йдемо промивати ґрунт  вручну. Якщо мы не вимиємо залишки хімії до полудня — лоза помре. Разом із вашим «карт-бланшем».

Наступного ранку моє тіло вирішило оголосити мені бойкот. М’язи після вчорашнього «фітнесу з пожежними шлангами» нили так, наче мене пропустили через прес для винограду. Але здаватися було не в моїх правилах.

Я взула свої найважчі робочі чоботи, затягнула ремінь комбінезона й попрямувала до лабораторії. Нам усе ще потрібно було зробити фінальні аналізи ґрунту після промивання.

Дамір уже був там. Свіжий, ідеально виголений, у білосніжній сорочці, яка нахабно підкреслювала його засмагу. Жодного сліду втоми. Жодної порошинки. Це навіть дратувало.

— О, Бойко. Жива, — він навіть не підвів голови від мікроскопа. — Я вже думав виписувати вам лікарняний через хронічну перевтому від носіння суконь.

— Не дочекаєтеся, Корсак, — я гупнула свій блокнот на стіл поруч із ним. — Моє здоров'я міцніше, ніж ваші застарілі стереотипи про жінок в агрономії. Що там з пробами?

— Хімію ми вимили, — він нарешті відсунувся від приладу і подивився на мене своїм фірмовим оцінюючим поглядом. — Але азотний баланс упав. Ґрунт тепер порожній, як гаманець Андрія перед зрадою. Ваші двадцять чотири брікс під загрозою.

— Значить, внесемо органіку. Компост, сапропель і трохи калію.

— Органіку? — Дамір підняв брову, і на його губах з’явилася та сама скептична посмішка. — Ви хочете засипати мій преміальний експериментальний сектор гноєм? Бойко, у нас тут бренд, а не колгосп «Нива». Ми використовуємо сертифіковані німецькі мікродобрива.

— Ваші німецькі добрива — це фастфуд для рослин! — я підійшла ближче, впершись руками в стіл. — Лоза отримає стрес і скине листя. Потрібен природний гумус,справжній. Який пахне землею, а не лабораторією.

— Він пахне не землею, Бойко. Він пахне так, що наші туристи на дегустаціях будуть купувати не вино, а протигази.

— Зате вино буде з душею, а не з таблиці Менделєєва!

Дамір повільно підвівся. Оскільки він був на голову вищий за мене, йому довелося нахилитися, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні.