Розділ 9: 2

Ми долетіли до маєтку за лічені хвилини. Гравій розлітався з-під коліс, а світло фар розрізало нічну темряву, наче хірургічний лазер. Дамір загальмував біля ангара сектора Б-12 так різко, що я ледь не влетіла в лобове скло.

— Залишайся в машині, — наказав він, вискакуючи з салону.

— Навіть не мрій про це! — я вискочила слідом, заплутавшись у подолі своєї смарагдової сукні. Розріз, який у пабі здавався сексуальним, зараз лише заважав бігти.

Біля входів у підвали вже мерехтіли ліхтарі охорони. Старший зміни, кремезний чоловік у чорній формі, підійшов до Даміра, важко дихаючи.

— Пане Корсак, ми їх не наздогнали. Двоє в масках. Вони діяли дуже швидко. Судячи з усього, знали систему камер — пройшли через «сліпу зону» біля другого чана.

— Що з урожаєм? — голос Даміра пролунав як удар батога.

— Вони не чіпали ягоди. Вони відкрили вентилі системи охолодження і... ось, подивіться.

Ми зайшли всередину. На підлозі розтікалася калюжа, але це була не вода і не вино. Різкий, хімічний запах вдарив у ніс. Я кинулася до одного з резервуарів і побачила, що на пульті управління висить порожня каністра з-під гербіциду сильної дії.

— Боже... — я закрила рот рукою. — Вони хотіли отруїти ґрунт навколо лози через дренажну систему.

Дамір підійшов до каністри, розглядаючи маркування. Його обличчя в білому світлі прожекторів здавалося висіченим з льоду. Жоден м’яз не здригнувся, але я бачила, як його кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.

— Це не просто вандалізм, — тихо промовив він. — Це спроба знищити сектор Б-12 повністю. Саме той, де ми провели експеримент.

— Але звідки вони дізналися? — я обернулася до нього. — Про наш план знали лише ви, я і ваші інженери.

Дамір повільно повернув голову до мене. Його погляд був важким, підозрілим. На мить у повітрі знову зависла та сама холодна стіна, що була між нами в перший день.

— А ще про це міг дізнатися той, хто так наполегливо надсилає вам квіти, — процідив він. — Макс знає ваші методи роботи, Ніко? Знає, як ви любите «ризикувати» з поливом?

— Ви зараз серйозно? — я відчула, як закипає лють. — Ви звинувачуєте мене в тому, що я навела сюди людину, яка хоче зруйнувати мою ж роботу?

— Я нікого не звинувачую. Я просто констатую факти. До вашої появи тут було тихо. Тепер у нас — хвороби лози, нічні дзвінки від колишніх і спроба диверсії.

Я підійшла до нього впритул, ігноруючи присутність охорони. Смарагдова сукня виглядала дико серед технічного обладнання, але мені було байдуже.

— Макс — егоїст і маніпулятор, але він не злочинець. Йому не потрібен мертвий виноградник, йому потрібна я. А те, що сталося тут — це удар по вашому бізнесу. Шукайте ворогів серед своїх «ідеальних» конкурентів, а не в моїй валізі!

Дамір мовчав, дивлячись на мене зверху вниз. Його дихання було нерівним. Раптом він простягнув руку і зірвав каністру з кріплення, відкинувши її вбік. Металевий гуркіт відлунням прокотився по ангару.

— Охороні — перевірити всі в’їзди! — крикнув він. — Бойко, марш до себе в кімнату.

— Я не піду! Треба перевірити коріння, якщо гербіцид потрапив у ґрунт...

— Я сказав — до себе! — він перехопив мій погляд, і в його очах я побачила не ненависть, а дикий, неконтрольований захисний інстинкт. — Ви в цій сукні зараз — легка мішень на фоні цих ламп. Я не хочу думати ще й про вашу безпеку, поки розгрібаю це лайно.

Він розвернувся до начальника охорони:

— Підготуйте записи з камер за останні 48 годин. Усіх, хто наближався до сектора, — у мій кабінет завтра на восьму.

Я стояла посеред заляпаного хімікатами ангара, дивлячись йому в спину. Вечір, що почався з повільного танцю і запаху грози, закінчився присмаком отрути й підозр. І найгірше було те, що Дамір мав рацію в одному: з моєю появою в його ідеальному світі справді почався хаос.

Усю решту ночі я провела як на голках. Змивши під душем залишки джин-тоніку, я втупилася в стелю своєї кімнати. Сукня висіла на стільці — нагадування про те, як близько я була до Даміра в пабі.

Рівно о сьомій сорок п’ять я вже стояла під дверима його кабінету, знову вдягнена у звичну робочу форму.

— Заходьте, Бойко, — пролунав голос Даміра ще до того, як я встигла постукати.

Я штовхнула двері. На великому моніторі крутилися чорно-білі записи з камер спостереження. Власник сидів у кріслі, навіть не знявши вчорашньої куртки. Поруч із ним стояв начальник охорони, Артур, і переминався з ноги на ногу.

— Ну що там? — я підійшла ближче до столу. — Знайшли щось на записах?

— Наші нічні гості чудово знали, де розташовані старі камери, — Дамір клацнув мишкою, зупиняючи кадр, де дві фігури в капюшонах проникали через огорожу. — Вони оминули три сектори і пішли прямо до Б-12. Хтось передав їм точну карту сліпих зон

— Ви натякаєте, що це людина зсередини?

— Я знаю це, Бойко, — Дамір повільно обійшов стіл. — Камери зафіксували, що три дні тому, якраз коли ви міняли налаштування тиску, один із наших сезонних робітників затримався біля пульта управління довше, ніж зазвичай.

Він вивів на екран нове фото. Це був той самий високий хлопець, з яким я вчора танцювала в пабі. Бригадир сортувальної лінії Андрій.

У мене всередині все похололо.

— Андрій? Але... навіщо йому це? Він працює тут другий сезон.

— Можливо, його другий сезон оплачується не лише мною, — Дамір зупинився поруч, і я знову відчула прохолоду його парфуму. — Або хтось виплатив його борги в обмін на маленьку послугу. Артур, приведеш його сюди. Без галасу.

— Буде зроблено, пане Корсак, — начальник охорони швидко вийшов.

У кабінеті знову повисла густа тиша. Я дивилася на екран, намагаючись скласти пазл. Андрій запросив мене на танець не просто так. Він випитував, як справи в секторі, а я, розпалена джином, щось-таки бовкнула про хороші показники цукру.

Дамір підійшов до вікна, засунувши руки в кишені.

— Спроба залити гербіциди в дренажну систему в період дозрівання ягоди — це почерк моїх конкурентів з долини. Вони знають, що якщо моє Каберне цього року візьме золото на виставці, їхні акції впадуть.