Розділ 8. Дегустація нервів

Через годину я вже сиділа в кабінеті Даміра. Пляма на носі зникла, але відчуття його пальців на моїй шкірі — ні. Я виклала на стіл схему ремонту, яку накидала за десять хвилин, поки мозок намагався не повертатися до того моменту в підвалі.

Дамір вивчав папери, постукуючи дорогим пером по столу. Ритм був дратуючим.

— Ви пропонуєте замінити керамічні мембрани на... шунгіт і кварц? — він підняв одну брову. — Бойко, ви впевнені, що ми на виноробні, а не на сеансі нетрадиційної медицини? Може, ще кристали навколо чанів розставимо для «позитивної енергії»?

— Дуже смішно, — я закотила очі. — Це природна фільтрація. Вона не вбиває структуру вина, як ваш стерильний пластик. Ваш метод робить напій «мертвим». А мій — залишає йому характер. Хоча я розумію, чому вам подобається пластик: з ним простіше домовитися.

Дамір відклав перо і відкинувся на спинку крісла.

— Мій пластик приносить мільйони. Ваш кварц може принести мені лише осад і судові позови від дистриб’юторів.

— Ваші мільйони пахнуть аптекою, — я підійшла до його столу і сперлася на нього руками.

 — Ви боїтеся ризикнути бодай раз? Невже ваше життя настільки застраховане, що в ньому немає місця для експерименту?

Він мовчав, розглядаючи мої пальці на своїй полірованій стільниці. Потім раптом підвівся, підійшов до вбудованої шафи й дістав дві склянки. Не кришталеві келихи, а звичайні професійні дегустаційні склянки.

— Добре, — сказав він, розливаючи темну рідину з пляшки без етикетки. 

— Кислотний тест, Бойко. Наосліп.

Він підсунув мені одну склянку.

— Якщо ви вгадаєте рік, сорт і головну проблему цього врожаю — я дам вам карт-бланш на фільтрацію. Якщо ні... ви до кінця сезону будете лише мовчазною тінню в моїй лабораторії.

Я взяла склянку. Вино було майже чорним, із рубіновими іскрами. Я зробила повільний вдих.

— Каберне Совіньйон, — почала я, примружившись.

 — Два роки витримки. Головна проблема? Його вирощувала людина, яка не любить людей. Воно занадто правильне. У ньому немає... гріха.

Дамір ледь помітно здригнувся.

— Виноробство — це не сповідь, — холодно зауважив він.

— О ні, це саме вона, — я зробила ковток, дозволяючи терпкості розтектися по язику. 

— Ви зібрали його надто рано, бо злякалися дощів. Ви перестрахувалися, Корсак. І тепер воно «пласке». Йому не вистачає об’єму, як і вашим емоціям.

Я поставила склянку на стіл.

— Я вгадала?

Дамір дивився на мене так, наче бачив уперше. У кабінеті стало так тихо, що було чути гудіння кондиціонера.

— Ви вгадали все, крім одного, — він підійшов ближче, і я відчула, як простір навколо нас знову почав стискатися.

— І чого ж?

— Я люблю гріх, — прошепотів він, нахиляючись до мого вуха. Його подих обпік шкіру.

 — Я просто не люблю, коли про нього знають такі, як ви.

Він відсторонився так само раптово, як і наблизився.

— Міняйте мембрани на свій камінь. Але якщо через тиждень я побачу в чані каламуть... я особисто змушу вас випити все, що там залишиться. До останньої краплі.

— Іде за планом, босе, — я посміхнулася, відчуваючи переможний смак каберне на губах. 

— Тільки приготуйте келихи. Бо це буде найкраще, що ви пробували у своєму житті.

Я розвернулася, щоб вийти, але біля дверей зупинилася:

— До речі, Даміре. У вас на столі теж пляма. Від моєї кави. Це... для балансу.

Я вийшла, зачинивши двері, і почула, як за спиною щось важке глухо вдарилося об стіл. Схоже, контроль мого боса почав давати тріщини.

Дощ почався раптово. Не лагідний літній дощик, а справжня гірська злива, яка за лічені хвилини перетворила стежки на потоки болота. Я була в лабораторії, коли світло здригнулося і погасло.

— Тільки не зараз, — пробурмотіла я, намацуючи ліхтарик. — Тільки не тоді, коли ми запустили нову систему фільтрації.

Двері лабораторії відчинилися з гуркотом. На порозі стояв Дамір. Його волосся було мокрим, сорочка прилипла до тіла, окреслюючи кожен м’яз, а в руках він тримав потужний прожектор.

— Генератори заклинило, — кинув він, важко дихаючи. — Якщо ми не перекриємо клапани вручну, тиск розірве твої «природні фільтри» до бісової матері.

— Я йду з вами, — я вхопила дощовик.

— Ні, там занадто слизько. Сидіть тут.

— Корсак, це мій проєкт! — я перегородила йому шлях.

 — Ви навіть не знаєте, який клапан за що відповідає в новій схемі. Або ми йдемо вдвох, або завтра ви будете пити вино з піском.

Він хвилину дивився на мене, і в світлі ліхтаря його очі здавалися майже чорними.

— Добре. Але якщо впадеш — я тебе там і залишу.

Ми пробиралися до технічного відсіку під гуркіт грому. Коли ми нарешті заскочили всередину, Дамір з силою зачинив двері, відсікаючи ревіння стихії. Простір був крихітним, заставленим трубами та манометрами. Тут було спекотно і волого.

— Тисни на лівий важіль! — крикнув він, перекриваючи шум води в трубах.

Я навалилася на важіль всією вагою. Залізо було холодним і впертим.

— Не виходить! Його заїло!

Дамір опинився позаду мене миттєво. Він накрив мої руки своїми, притискаючи мене спиною до своїх мокрих грудей. Від нього пахло грозою, адреналіном і тим самим дорогим парфумом, який тепер здавався наркотичним.

— Разом... на три, — видихнув він мені в потилицю. — Раз. Два. Три!

Важіль піддався з металевим скреготом. Тиск на манометрі почав повільно падати. Ми продовжували стояти так ще кілька секунд — важко дихаючи, в тісному просторі, де кожен мій вдих відгукувався в його тілі. Його руки все ще стискали мої на залізній ручці.

— Ви можете відпустити, — прошепотіла я, хоча мені найменше хотілося, щоб він це робив.

— Можу, — відповів він, але замість цього розвернув мене до себе.

У тісноті відсіку наші тіла майже зрослися. Світло від прожектора, що лежав на підлозі, кидало на стіни довгі, ламані тіні. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах.

— Ви завжди така вперта, Бойко? — голос Даміра став небезпечно низьким.