Розділ 5. Лабораторний контроль

Я дивилася на свої руки ще п'ять хвилин після того, як Дамір пішов. Липкий сік на зап'ясті почав підсихати, стягуючи шкіру, але відчуття його язика — гарячого, зухвалого — нікуди не зникало. Це був не просто жест. Це було мічення території.

— Придурок, — процідила я крізь зуби, піднімаючи сумку з інструментами. — Самовпевнений, розпещений власник.

Я повернулася до житлового корпусу, засунула руки під крижану воду і тепла їх милом так, наче намагалася змити не бруд, а саму згадку про його дотик. Потім — душ, швидкий переодяг у чисту робочу форму і два кухлі міцної кави без цукру. Мені потрібна була холодна голова.

Лабораторія Даміра знаходилася на нижньому поверсі скляної вежі. Це було царство хрому, білого пластику та тиші, яку порушувало лише рівномірне гудіння центрифуг. Тут не пахло виноградом. Тут пахло дезінфекцією та грошима.

Коли я увійшла, він уже був там. Дамір сидів біля мікроскопа, зосереджено розглядаючи зразок. Його окуляри в тонкій оправі додавали йому вигляду науковця-фанатика, що робило його ще небезпечнішим.

— Ви запізнилися на чотири хвилини, Бойко, — кинув він, не піднімаючи голови.

— Я мила руки. Як ви й наказали, — я підійшла до його столу і поклала роздрукований план обробки. — Тут графік введення фунгіцидів та схема коригування поливу для сектора Б-12.

Дамір повільно відсунув мікроскоп і взяв мої папери. Почалося довге, виснажливе мовчання. Він читав кожну цифру, кожну мою примітку так уважно, наче шукав там приховане послання або помилку, за яку мене можна було б негайно виставити за двері.

Я стояла поруч, відчуваючи, як тиша тисне на вуха. Лабораторія була невеликою, і його близькість знову почала діяти мені на нерви. Я бачила, як рухаються його очі по рядках, бачив легку пульсацію жилки на його скроні.

— Ви пропонуєте зменшити полив на сорок відсотків? — нарешті запитав він, піднімаючи на мене погляд. — Ви розумієте, що при такій температурі повітря ягода почне втрачати вагу? Це прямі збитки.

— Ви хочете вагу чи якість? — я схрестила руки на грудях. — Ваші «інженерні» ягоди набрякли від води. У них немає концентрації. Вони порожні всередині. Якщо ми зараз не дамо лозі стрес, ви отримаєте компот, а не вино.

— Стрес має бути контрольованим, — Дамір підвівся. — А ваш план виглядає як спроба катування.

— Виноградник і є катуванням, Корсак! — я зробила крок вперед, забувши про обережність. — Найкращі вина світу виростають на камінні, де коріння пробивається крізь скелі, щоб вижити. А ви влаштували їм курорт. Вони розлінилися. Так само як і ваш персонал.

Дамір обійшов стіл і зупинився так близько, що я відчула прохолоду від його стерильного халата.

— Ви порівнюєте моїх людей із рослинами? — він говорив тихо, але в цьому спокої була загроза.

— Я порівнюю ваш підхід до всього, — я не відвела погляд. — Ви боїтеся будь-якого відхилення від норми. Ви боїтеся справжнього життя, бо воно не вписується у ваші таблиці.

Він раптом простягнув руку — я мимоволі здригнулася, очікуючи чергового захоплення, — але він просто взяв із полиці чистий лабораторний стакан і почав розглядати його на світло.

— Можливо, — промовив він після паузи. — Але саме цей «контроль» дозволив мені побудувати те, на що ви зараз дивитеся з такою зневагою. Ви — хаос, Ніко. Ви прийшли сюди з розбитим життям і валізою амбіцій. Ви думаєте, що ваша пристрасть замінить досвід?

— Моя пристрасть — це і є мій досвід, — процідила я. — На відміну від вас, я відчуваю лозу. Я знаю, коли їй боляче.

Дамір поставив стакан на стіл з гучним стукотом.

— Добре. Ми зробимо за вашим планом. Але тільки в секторі Б-12. Це буде ваш персональний експеримент. Якщо через три дні показники цукру не почнуть рости — ви власноруч викорчуєте кожну лозу в цьому ряду.

— Ви серйозно? — я остовпіла. — Це місяці роботи!

— Ви ж казали, що впевнені, — він знову нахилився до мого обличчя, і я побачила в його очах холодний вогник виклику. — Або ви приймаєте умови, або забираєте свій «план» і йдете пакувати валізи. Вибір за вами, дикунко.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як усередині все кипить. Він не просто давав мені шанс — він готував мою поразку, насолоджуючись кожним словом.

— Приймаю, — сказала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Але коли я виграю... ви особисто визнаєте перед усім персоналом, що я була права.

Дамір повільно посміхнувся. Це не була добра посмішка. Це був вискал вовка, який загнав здобич у кут.

— Домовилися. А тепер забирайтеся з моєї лабораторії. У вас залишилося мало часу до вечірньої перевірки.

Я вилетіла з кабінету, відчуваючи, як адреналін б'є в голову. Війна вийшла на новий рівень. Він думав, що зламав мене цим парі, але він не знав одного: коли мені нічого втрачати, я стаю вдесятеро небезпечнішою.