Пролог
Я влетіла в кабінет Даміра без стуку, наче ядро в стіну фортеці. Мені було плювати на його «графік дегустацій» та «години для персоналу». В руках я стискала секатор і розчавлене гроно «Мерло», сік якого стікав по моїх пальцях, наче кров моїх надій на цей врожай.
— Ви — ідіот, Корсак, — випалила я замість вітання.
Дамір навіть не здригнувся. Він сидів за столом, розглядаючи якийсь звіт, і повільно підняв погляд. Його очі були холодними, як сталь під дощем. Жодної емоції, жодного натяку на людське тепло. Лише крижана зверхність людини, яка вважає себе богом цього пагорба.
— Сімнадцять секунд, — спокійно промовив він, глянувши на свій дорогий годинник. — Рівно стільки знадобилося моїй новій працівниці, щоб порушити три пункти контракту і один закон здорового глузду. Вийди і зайди як людина, Ніко. Або краще — просто вийди через головні ворота.
— Ви наказали зрізати третій сектор сьогодні вранці? — я підійшла до столу і з силою ляснула по ньому розчавленим виноградом. Темні краплі бризнули на його ідеально білу сорочку. — Він ще не готовий! Ви вбиваєте потенціал вина заради своїх цифр і графіків. Ви чавите життя з цієї лози, бо самі не маєте ні краплі душі!
Дамір повільно підвівся. Він був на голову вищий за мене, і його тінь буквально поглинула мій простір. Він подивився на пляму на своїх грудях, потім на мої тремтячи від люті руки.
— Ти тут не для того, щоб думати про душу, — його голос став небезпечно тихим, від чого по моїй спині пробіг холод. — Ти тут для того, щоб виконувати накази. Я купив твій час, твої знання і твої руки. Але я не купував твою думку.
— Ви купили агронома, а не раба! — я зробила крок вперед, ігноруючи інстинкт самозбереження. — Ви ненавидите цей виноград, Даміре. Ви боїтеся його, бо він живий, він непередбачуваний, він не підкоряється вашому контролю. Так само як і я.
Він раптом перехопив мою зап’ястку. Його хватка була залізною, але пальці — гарячими, наче він сам горів зсередини, попри свій крижаний вигляд.
— Ти помиляєшся, — він нахилився так низько, що я відчула запах його терпкого парфуму, змішаного з ароматом свіжої деревини. Його погляд впився в моє обличчя з такою силою, наче він хотів розірвати мене на шматки. — Я не боюсь непередбачуваності. Я її приборкую. І якщо ти думаєш, що твій характер — це проблема, то ти ще не бачила моїх методів покарання за саботаж.
— Покарання? — я вирвала руку, відчуваючи, як місце дотику починає палати. — Ви можете мене звільнити. Це все, на що ви здатні.
— Звільнити? Це було б надто просто для тебе, — Дамір усміхнувся, і в цій посмішці не було ні краплі доброти. Лише чисте, нерозбавлене протистояння. — Ти допрацюєш цей сезон до останньої краплі. Ти будеш збирати кожну ягоду під моїм особистим наглядом. Я витисну з тебе цю пиху, Ніко. Поки ти не зрозумієш, хто тут господар.
— Спробуйте, — процідила я крізь зуби, відчуваючи, як ненависть між нами перетворюється на щось настільки густе, що його можна було різати ножем. — Але обережніше: дика лоза може задушити того, хто намагається її зламати.
Я розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима так, що, здалося, затремтіли всі пляшки в його підвалі. Я ненавиділа його кожною клітиною тіла. І що найгірше — я знала, що він ненавидить мене так само сильно.
Це була війна. І я збиралася зробити її для нього пеклом.
#4520 в Любовні романи
#2088 в Сучасний любовний роман
#1240 в Жіночий роман
Відредаговано: 14.05.2026