21

- Ні, ну це нормально, - обурювалась я, вставши з ліжка, і швидко натягуючи на себе одяг. - Мені у власному будинку вказують, що робити. Ще трішки і я без дозволу цього зухвальця кроку ступити не зможу. Бачили б свого бідного та нещасного Ігорка його вчорашні захисники. Цікаво, що вони сказали б?

Швидко привівши себе до ладу, я попрямувала на кухню. Ігор натягнув на себе мій фартух, і як справжня домогосподарка накривав на стіл. Я завмерла у дверях і мимоволі посміхнулась.

- Я тут взяв в оренду твій фартух. Сподіваюся, ти не заперечуватимеш і не говоритимеш, що це неналежна поведінка, брати чужу річ, - примруживши очі, підколов хлопець.

- Ну, ти, Ігнатов, так вже не перегинай. А то тебе послухати, я просто тиран якийсь, а ти в нас слухняний хлопчик, - я пройшла на кухню і присіла за стіл. - До речі, роль кухаря тобі личить. Тепер я навіть починаю розуміти, навіщо ти відібрав у мене половину мого бізнесу. Мабуть, хотів втілити в життя свої нездійснені мрії? Напевно, змалку хотів стати шеф-кухарем, але не вийшло. Не богемна це професія. А так заради розваги цілком зійде. Правда?

- Я так розумію, ти хотіла мене роздратувати? - Я побачила, як Ігор стиснув кулаки, але його голос на подив звучав спокійно. - Можу засмутити, у тебе це не вийшло. Я розумію, що ти ще не дуже добре себе почуваєш. І тому ось цю всю нісенітницю, що ти сказала, я спишу на хворобу. Але, Мишеня, я не буду завжди таким стриманим. Так що наступного разу, перш ніж щось говорити, добре подумай. Домовились?

- Подивимося, обіцяти не буду, - з роздратуванням глянула на чоловіка. - До речі, щодо чужих речей. Навіщо ти забрав фотографії?

- Вони мені дуже сподобалися, - посміхнувся хлопець. - Ми на них шикарно дивимось.

- Чудово, ось так ось просто, вони тобі сподобалися і ти їх взяв, - обурилась я. - А запитати дозволу не потрібно було? І взагалі, якщо мені не зраджує пам'ять, у тебе такі самі мають бути? То навіщо тобі ці знадобилися?

- То це ти рознос мені через ці фотографії влаштувала? А я думаю, що ти так завелась. Дурницю всяку несеш.

Ігор поставив переді мною тарілку з млинцями, налив чай і сів за стіл.

- Смачного, крихітко. Думаю, мої кулінарні шедеври тобі сподобаються. Ти, до речі, з чим будеш млинці - зі сметаною чи з варенням? - Заметушився чоловік, очевидно намагаючись змінити тему розмови.

- Ні з чим, - я відсунула тарілку і подивилась на нього. - Я не їстиму, поки ти не відповіси на мої запитання.

– На які питання?

Хлопець очевидно валяв дурня, намагаючись відвести нашу розмову в інше річище. І мені зовсім не подобалася його поведінка. Я не розуміла, невже так важко сказати мені навіщо він забрав мої фотографії, якщо має свої. Чи їх у нього немає? Я глянула на Ігоря і раптом все зрозуміла.

- Так кажеш усі ці роки думав про мене? - Тихо запитала я. - А я справді почала вірити тобі. Але, мабуть, у нас різне ставлення до речей, які нам дорогі. Хоча, чому я дивуюсь, ти ж викреслив мене зі свого життя, то навіщо зберігати якісь безглузді фотографії. Гадаю, твій кулон чекав такої ж долі.

Я вчепилась руками в край столу і намагалась заспокоїтись.

- Марино, ти знову накручуєш себе. Я взагалі не розумію, чому ти так завелась через ці фотографії. У тебе їх ціла стопка, а я взяв собі лише кілька штук. Я зробив щось жахливе? По моєму, ні, - спокійно звернувся до мене чоловік. - І взагалі, я пропоную перестати псувати один одному нерви. Давай просто заспокоїмося та спокійно поснідаємо. Скоро медсестра прийде, а ми тут вправляємось, хто кому більше мозок винесе.

- Гаразд, нехай буде по твоєму, укладаємо перемир'я, - зітхнула я. - Все одно кожен з нас залишається при своїй думці. І у кожного своя правда.

Ми мовчки поснідали. І тільки, коли я подякувала Ігорю і піднялась, щоб зібрати посуд, він звернувся до мене.

- Мишеня, до мене дзвонив лікар. Запитував, як у тебе справи. Сказав, що якщо в тебе не буде температури, можна трішки погуляти. І я подумав, що ми можемо поїхати в парк. Гадаю, тобі буде корисно подихати свіжим повітрям. Як тобі моя пропозиція?

- Хороша ідея. А то я в замкнутому просторі скоро збожеволію, - посміхнулась я. - То може ми й в ресторан по дорозі заїдемо? Я вже за персоналом й дядьком Миколою скучила.

- Ні, Марино, ти не ображайся, але в ресторан ми не поїдемо, - суворо сказав хлопець. - Лікар сказав свіжим повітрям дихати, а не навантажувати себе проблемами.

- Але ми можемо просто заглянути на декілька хвилин і потім поїдемо гуляти, - почала благати я.

- Я знаю, крихітко, твій характер. Почнеш бігати по залі, дивитися, чи все там гаразд. Потім на кухню понесешся. І добігаєшся знову до температури. Ти хочеш знову опинитись у лікарні? Там так сподобалося?

- Ні, не сподобалося, - тихо сказала я. - Але може...

- Все, я більше нічого не хочу чути, - Ігор з останніх сил стримувався, щоб не накричати на мене. - Ми їдемо до парку або залишаємося вдома. Інших варіантів немає. Вибирай один з двох.

- Добре, їдемо до парку, - погодилась я, розуміючи, що сперечатися з ним марно.

- Ну, ось і чудово, - посміхнувся він. - Мені дуже подобається коли ти стаєш слухняною. А як заохочення за хорошу поведінку, обіцяю тобі зустріч з персоналом. Я завтра поїду подивитися, як у нас ідуть справи й скажу дядькові Миколі, що тебе вже можна прийти провідати. Тільки домовмося відразу, ти не нервуватимеш і не завантажуватимеш свою голівку проблемами. Організм у тебе ще ослаблений і будь-які хвилювання можуть вплинути на твоє здоров'я. Я сподіваюсь, ти це розумієш.

- Добре, я намагатимусь не нервувати. Тим більше у мене зараз є надійний бізнес-партнер, який обіцяв розв'язати наші проблеми. А я тепер можу розслабитись і обпертись на його сильне плече, - я посміхнулась і подивилась на хлопця.

- Ти все-таки дуже вредна дівчина, - засміявся він. - Не можеш довго бути милою і слухняною. Вирішила мене позлити?