17

Кілька хвилин тому я побажала Ігореві на добраніч і піднялась до себе в кімнату. Правда, перед тим мені довелося прослухати цілу лекцію про те, що мені відразу потрібно лягти в ліжко і відпочивати. Ніяких ноутбуків та телефонів. Я маю спати, а не зависати в новинах чи дивитися фільми. А ще я урочисто пообіцяла, що наберу його, якщо мені щось знадобиться чи раптом стане погано.

- Мишеня, ти зрозуміла мене? Раптом що, відразу клич мене, - хлопець взяв мене за руку, коли я вже почала підійматися сходами. - А взагалі було б краще, якби я переночував у твоїй кімнаті. Мені було б набагато спокійніше.

- Ну, ні, Ігнатов, я і так багато дозволяю тобі, - обурилась я. - Намагаюся бути слухняною і поступливою. Але твоя присутність вночі в моїй спальні це явний перебір. Я почуваюсь не настільки погано, щоб ти чергував біля мене. Тим більше ти втомився за ці дні й тобі потрібно виспатися.

- Добре, можливо ти й маєш рацію. Відпочинок мені не завадить. Але якщо що, я поряд.

Я посміхаюсь, згадуючи серйозне обличчя чоловіка. Адже він справді дуже за мене хвилюється. Я сьогодні відчула себе маленькою дівчинкою, яку люблячий батько оточив турботою та увагою. І навіть ті не дуже приємні розмови між нами не змогли зіпсувати мені позитивного враження про Ігоря. Я загортаюсь в ковдру і стомлено опускаю голову на подушку.

Мені здавалося, що я відразу засну. Але сон біжить від мене, тому що в моїй голові проносяться події останніх днів. Вони значно змінили моє ставлення до Ігнатова. Я згадую, як з ненавистю дивилась на чоловіка, коли дізналась, що саме він забрав половину мого бізнесу. Мені хотілося вп'ястися нігтями в його усміхнену фізіономію, зробити йому боляче, змусити страждати. Але потім я зрозуміла, що це буде занадто просте покарання. Рани на обличчі загояться, а я хотіла, щоб він запам'ятав мене надовго. Я бачила, що Ігор за будь-яку ціну хоче повернути мене. Але я мала інші плани. Я не збиралась підкорятись йому, вирішила кинути виклик. Нехай відчує, як це бути відкинутою коханою людиною. Усі його спроби налагодити стосунки я сприймала агресивно, даючи зрозуміти, що не хочу мати з ним нічого спільного.  А єдине, що може пов'язувати нас - це бізнес. І я впевнена, що мені вдалося б протистояти чоловікові, життя зробило мене витривалою і впертою. Але все пішло не так, як я планувала. Несподівана хвороба похитнула мою рішучість і змусила інакше поглянути на Ігоря. Якщо раніше він дратував мене, і я намагалась якнайменше перетинатись з ним, то тепер хотіла, щоб хлопець завжди був поруч. Я навіть не особливо чинила опір, коли дізналась, що він перевіз свої речі до мене додому. Якщо чесно, то навіть зраділа його рішенню. Не хотілося знову залишатись однією у великому будинку. А ще його турбота та увага розбудили в мені давно забуті почуття. І тепер я не знала, що мені робити. Намагатися й далі вдавати, що Ігнатов мені байдужий, хоча я навіть не уявляла, як зможу з цим впоратись. Або зрештою пробачити його, і дати нам обом шанс бути щасливими.

- Господи, ну чому ж так важко? - Прошепотіла я, усідаючись у ліжку. - Напевно, Ігор має рацію, нам потрібно відверто поговорити. Ми маємо остаточно розібратися у своєму минулому, щоб бути впевненими у нашому майбутньому.

На тумбочці лежали фотографії, і я невпевнено простягнула руку. Я багато років не торкалась до них, боялась дивитися на своє щастя, яке розбилося в одну мить, не хотіла знову відчувати біль та розчарування у коханій людині. Згадала, як хотіла їх розірвати. Але не змогла, бо ці знімки були останньою тонкою ниточкою, яка зв'язувала мене з Ігорем. І ось тепер я нарешті зважилась глянути на них. Кожна ніби частинка нашого життя, веселого, безтурботного та сповненого любов'ю. Ми сміємося, дуркуємо, Ігор показує смішні пики. Я посміхаюсь і торкаюсь фотографії. Мені здається, що відчуваю його тепло, чую його заразливий сміх. Якими ж ми тоді були щасливими!

Подивившись усі фотографії, я розумію, що кількох не вистачає. Це були знімки з дня народження Ігоря, вірніше з його офіційної частини. Інакше цю подію і не назвеш. Я сумно посміхаюсь і струшую головою, намагаючись відігнати не райдужні спогади. Розумію, що мені доведеться згодом повернутися до них. Щось підказує мені, що з цього дня народження і почалися всі неприємності, які привели до нашого розставання. Але зараз я не хочу про це думати. Хай там як, а фотографії тоді вийшли трішки незвичайні, проте класні. Згадую, як відреагувала на них моя подруга.

- Нічого собі, та ви ніби під вінець зібралися, - процідила крізь зуби Наташа, а потім спробувала посміхнутися. - Визнаю, добре дивитеся разом. Тільки толку, все одно у вас нічого не вийде. - Вона з єхидною посмішкою віддала мені фотографію і демонстративно вийшла з кімнати. А я розгублено дивилась їй услід, не знаючи, як сприймати її слова.

Якби я тоді знала, все, що озвучила моя так звана подружка, виявиться правдою. Ну, та гаразд, що було те було. Але мене цікавило зовсім інше питання - куди зникли фотографії? Може, вони вилетіли з конверта, коли скринька розкрилася? Я встала з ліжка і пройшла по кімнаті. Зазирнула під стільці та тумбочку.

- Ну, не могли ж вони просто так зникнути? - Я стояла посеред кімнати й здивовано окидала її поглядом.

Я швидко пішла до дверей, але вже взявшись за ручку, зупинилась. Бігти й з'ясовувати стосунки з чоловіком було ще тією дурістю. Уявляю, що він подумав, побачивши мене серед ночі у своїй кімнаті.

- Ну, ти все-таки паразит Ігнатов, - роздратовано прошепотіла я. - Міг хоча б заради пристойності попросити у мене ці фотографії. А то як злодюжка мовчки забрав і думав, що я не помічу. Ну, нічого, завтра ти в мене отримаєш.

Я повертаюсь до ліжка і намагаюсь заспокоїтись. Переконую себе, що, зрештою, нічого страшного не сталося. Ну, взяв Ігор ці фотографії, та й добре. Просто він хотів, щоб частка минулого була і в нього. Напевно, я мушу радіти, чоловік дорожить тим, що в нас було. Але в той самий час мене злить той факт, що він знову вчинив по-своєму, як йому було зручно. І навіть не спромігся поцікавитись у мене, чи хочу я віддавати йому ці знімки. А, між іншим, вони мені теж дуже подобаються. Я знову починаю накручувати себе і стискаю руками ковдру.  Ну, ось як мені не злитися на Ігнатова? Його поведінка та й настрій змінюється по кілька разів на день. Він то ніжний і дбайливий, то показує свій шкідливий та паскудний характер. І ця людина ще розповідає мені, що я вперта і намагаюсь все робити йому на зло. А насправді я просто не хочу, щоб він вважав мене слабкою і беззахисною. Ну, а якщо я десь і брикнула не на тему, маю на це повне право. Зрештою, це він вліз у моє життя і намагається змінити його. А я маю повне право захищатись та чинити опір. Щоправда, останнім часом чинити опір Ігорю мені зовсім не хочеться.