15

- Це так, дрібнички різні, нічого цікавого, - я насилу видавила з себе слова. - До речі, ти казав, що вже час обідати. Може, йдемо тоді на кухню, а душ я пізніше прийму. - Я намагаюся хоч якось відвернути увагу Ігоря і змусити його покинути мою кімнату. Але виявляється, я роблю ще гірше, він ще більше зацікавився вмістом скриньки.

- Мишеня, переграєш, - посміхається хлопець. - Своєю покірністю ти тільки збудила мій інтерес. Показуй, що ти там ховаєш. Сподіваюсь, я не буду шокований від твоїх таємниць?

Я підіймаю на нього погляд і говорю якомога спокійніше:

– Це мої особисті речі. І я не повинна показувати їх тобі.

- Очевидно, тобі все-таки є що приховувати від мене? - Посмішка миттєво зникає з лиця Ігоря, а в голосі відчувається роздратування. - Не такі ми вже білі й пухнасті, так, Мишеня?

- Це ти про що? - Здивовано питаю і намагаюсь звільнитись з його обіймів.

- Гаразд, я можу подивитись і сам, - він різко прибирає руки з моєї талії й нахилившись, хапає конверт. - Цікаво, чим же ти так дорожиш, крихітко?

Чоловік уважно дивиться мені у вічі. Здається, що він хоче, щоб я сама зізналася йому в чомусь.

- Ну, що, ти не хочеш мені нічого сказати? - Починає сердитися Ігор. - Значить, почнемо перегляд. Ти ж не проти, правда?

- Можна подумати, що від моєї відповіді щось зміниться, - шепочу я і відсуваюсь від нього.

- Молодець, дівчинко, правильно все розумієш, - злісно посміхається хлопець і відкриває конверт.

А я тим часом намагаюсь не дивитись на Ігнатова, починаю складати в скриньку наше минуле. Ось дармовис - дельфінчик. Ігор знав, як я люблю море та все, що пов'язано з ним. А це квитки у кіно та театр. Ми любили ходити на прем'єри фільмів та вистав. Я знаю, що багато хто буде сміятися з мене, мовляв, зберігає всяку нісенітницю. Але якби ви знали, які дорогі мені були ці дрібниці. Я зберегла навіть трояндочку з букета, який він подарував мені на першому побаченні. І останнє, що я беру до рук, це зовсім крихітний кулон. Стискаю його в долонях і відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами.

Злюся сама на себе. Чому я так часто почала плакати? Адже цим показую свою слабкість. Я не хочу, щоб Ігор бачив мої сльози, тому розвертаюсь до нього спиною і притиснувши до грудей руки, намагаюсь хоч трішки заспокоїтись. Але проходить кілька секунд, і я відчуваю на своїх плечах руки чоловіка. Він обіймає мене і я виявляюсь притиснута спиною до його грудей.

- Пробач мені, дівчинко, - чую я його хрипкий шепіт. - Я так винен перед тобою.

Хлопець ще міцніше притискає мене до себе і заривається в моє волосся. А я заплющую очі й відчуваю, як по моїх щоках течуть сльози. Ну, чому я така невдачлива? Ця скринька лежала багато років у шафі, але саме сьогодні вона опинилася в моїх руках. Мені здається чи доля вирішила познущатися з мене і всіляко допомагає Ігорю? Його вже занадто багато у моєму житті. Він проник у мій бізнес, оселився у моєму будинку. Але я хоч могла сподіватися, що згодом зможу переконати його, що мої почуття давно померли. А те, що я в лікарні дозволила собі розслабитись і була більш ніж прихильна до нього...  Ну, це можна було списати на мою хворобу. Але тепер я розуміла - він справді не дасть мені спокою. Доказів, що я нічого не забула, в чоловіка достатньо. І виходить у мене немає іншого виходу, крім як визнати свою поразку? А може, так буде й краще. Адже я зрозуміла, що мої почуття до Ігоря нікуди не зникли. Та й він за останні кілька днів показав, що дорожить мною та боїться втратити.

Так може варто пробачити його та дати ще один шанс? Але як важко мені зважитися на цей крок. Я сильніше притискаю долоні до грудей і відчуваю, як моє серце готове вискочити з них.

- Те, що я зберігаю наші фотографії, нічого не означає, - говорю тихо. - І я не хочу, щоб ти робив поспішні висновки. Я просто хотіла…

- Знаю, Мишеня, ти зберегла наше минуле, - я не бачу обличчя чоловіка, але відчуваю, що він посміхається. - І я дуже вдячний тобі за це. А тепер я зроблю все, щоб ми мали з тобою щасливе майбутнє.

- Але ж я сказала тобі ..., - спробувала заперечити.

- Тихо, крихітко, я знаю все, що ти зараз скажеш. Але я більше довіряю своїм очам. Я побачив достатньо, щоб зробити для себе висновки. Знаю, ти переконуватимеш, що не відчуваєш до мене жодних почуттів. Але вибач, я не повірю жодному твоєму слову. Ти навіть зараз тримаєш у своїй долоні та притискаєш до грудей мій подарунок. І я бачив з яким трепетом ти торкалася кожної дрібниці з нашого минулого життя. Ти нічого не забула, Мишеня, і як і раніше любиш мене, - шепоче мені на вушко Ігор. - Але чомусь наполегливо намагаєшся довести мені протилежне.

Як мені важко справлятися зі своїми емоціями й стримувати своє бідне серце.

Адже Ігнатов правий, я хотіла його обдурити, але в мене нічого не вийшло.

- Так, ти маєш рацію, Ігорю, я дуже дбайливо ставлюся до минулого, навіть враховуючи те, що з ним пов'язані не тільки щасливі спогади. І кожна річ у цій скриньці багато чого для мене означає, - я повернулась до чоловіка і подивилася йому в очі. - Ти щойно говорив про наше щасливе майбутнє. А я хочу знати - наше минуле ти вже перекреслив? Викинув зі своєї пам'яті через непотрібність?

- Чому ти так вирішила, Марино? Я пам'ятаю все і не збирався нічого забувати. Але я хочу, щоб у нашій пам'яті залишилося тільки гарне. Я розумію, що тобі набагато важче забути про все погане. Але я сподіваюсь, що ти пробачиш мені. Нехай не відразу, я розумію, що тобі потрібен час. Я просто хочу, щоб ти частіше згадувала, наскільки ми були щасливі. Адже були, пам'ятаєш, дівчинко?

Він накрив мої руки своїми долонями.

- Так, ми були дуже щасливі, і я ніколи не забувала про це, - гірко посміхнулась я. - Але тільки ти зруйнував наше щастя. Ось так просто взяв і все знищив. Знаєш, іноді мені здається, що тоді, на вокзалі, ти вже знав, що ми більше не зустрінемося. Ти так дивився на мене, що в мене серце стискалося від тривоги. Але ти заспокоїв мене. Сказав, що просто хвилюєшся через нашу розлуку. Ти все це пам'ятаєш, правда?