13

Ми ще якийсь час стоїмо, притулившись один до одного. І я відчуваю, як по тілу розливається тепло, а на серці стає легко і спокійно. Звичайно, я розумію, що ми ще не раз будемо сперечатися і псувати нерви один одному. Зараз я насолоджуюся саме цією миттю. Я стільки років забороняла собі згадувати цього чоловіка. Хотіла забути його руки, голос, запах. І думала, що в мене вийшло. Так, я була просто впевнена, що він залишився в минулому. А зараз розумію, як я помилялася й обманювала себе.

Я сильніше притискаюсь до Ігоря і чую, як стукає його серце, відчуваю тепло його рук.  Він обіймає мене ніжно, немов боїться злякати. Я заплющую очі й посміхаюсь. Пригадую, як хлопець вперше спробував обійняти мене. Він торкався мене так само невагомо. І не тому, що був сором'язливим чи боявся дівчат. Ігнатов був ще тим жіночим угодником. Просто я від початку дала зрозуміти, що не збираюся впадати перед ним, як це робили всі дівчата нашого університету. І коли він проігнорував моє попередження та поліз цілуватися, я вліпила йому такий ляпас. Рука в мене, щоправда, боліла кілька днів. Зате Ігор з того часу став ставитися до мене дбайливо і з не властивою йому ніжністю.

- Ти завжди вміла поставити мене на місце, Мишеня, - чую хриплуватий голос чоловіка. - Така маленька, але завжди принципова і безстрашна. Досі дивуюсь, як у тебе вийшло приручити мене.

- Ти якесь неправильне слово підібрав, - я неохоче відсторонююсь від його грудей і здивовано дивлюсь в очі. - Хіба людину можна приручити? Адже ти не кішечка чи собачка.

- Ну, добре, хай буде зробила слухняним, - посміхається хлопець. - Так тобі більше подобається? Але як би я це не назвав, факт залишається фактом. Жодна жінка не змогла зайняти твоє місце у моєму житті. А почалося все з банального ляпаса.

- А ми, виявляється, згадували те саме? - Тихо сказала я і знявши його руки зі своїх плечей, відійшла вбік. - Та рука у мене тоді довго ще боліла. Ну, а що я повинна була робити, якщо ти з першого разу не зрозумів, як поводитися?

- Марино, а що знову я сказав не так? - Здивовано подивився на мене Ігор. - У тебе знову настрій зіпсувався.

- Та все нормально, тобі просто здалося, - я сіла на ліжко і підібгала під себе ноги.

- Ага, я, гадаю, зрозумів, - посміхнувся він. - Ти так відреагувала на мою згадку про інших жінок? Але я просто хотів сказати, що ти займаєш дуже важливе місце у моєму житті.

- І тому ти порівнював мене з усіма своїми подругами? А я напевно зараз маю бурхливо радіти й верещати від щастя. Адже сам Ігор Ігнатов назвав мене найкращою з багатьох своїх жінок, - з роздратуванням сказала я. - Але знаєш, я утримаюся і не виражатиму свого захоплення. І взагалі тобі необов'язково було говорити мені про своїх жінок.

- Ти знову випустила свої голочки, - чоловік присів біля мене і взяв мої руки у свої. - Але ж я не хотів тебе образити. Просто сказав, не подумавши. Крихітко, ти завжди для мене була і будеш єдиною та бажаною. І це я маю радіти, що поряд зі мною така офігенна дівчина. Так що не дуйся і вибач мені, будь ласка.

- Гаразд, хоч ти й зіпсував мені романтичний настрій, але я пробачаю тобі, Ігнатов. Але на майбутнє попереджаю - розповідати про своїх жінок мені не варто. А тим паче порівнювати їх зі мною.

- Більше не буду, обіцяю, - Ігор обійняв мене за плечі й притягнув до себе. - Хоча мені дуже сподобалося, як ти мене ревнуєш, крихітко.

- Та хто тебе ревнує? - Обурилась я і спробувала вирватись з його рук. - Ну, ось, як можна спокійно поводитися, якщо ти постійно мене провокуєш? Тільки попросив вибачення і знову починаєш мене злити. А потім розповідатимеш, який у мене поганий характер. Та з тобою жодних нервів не вистачить.

- Ну, все, Мишеня, заспокойся, - засміявся хлопець. - Я просто пожартував. Але ти занадто емоційно все сприймаєш. Гадаю, на сьогодні з тебе вистачить. Давай зараз повечеряємо і лягатимемо спати.

Він притиснув мене до себе, поцілував у маківку і встав з ліжка.

- Я в ресторан заїхав і взяв нам поїсти, - чоловік почав розбирати пакет, виставляючи на стіл лоточки з їжею. - Дядько Микола сказав тут все, що ти любиш. Працівники, до речі, теж тобі привіт передавали й бажали якнайшвидшого одужання. Хотіли до лікарні прийти, але я сказав, що ми вже завтра вдома будемо. Вони обіцяли за кілька днів навідати тебе.

- Але ж я вирішила, що залишусь у лікарні, - обережно почала я.

- Ми завтра їдемо додому, - рішуче сказав Ігор. – Тобі там буде краще. Вдома, як кажуть, і стіни допомагають. А за уколи не хвилюйся, я домовився з Оленою Петрівною. Вона приходитиме вранці та ввечері. Ну, а в усьому іншому я сподіваюсь ти слухатимешся мене. Тим більше що ти обіцяла мені.

- Дуже дякую за те, що зрозумів мене, - я з вдячністю подивилась на нього. - Обіцяю, слухатимуся тебе і виконуватиму всі рекомендації лікаря.

- Ну, ось і добре, - посміхнувся хлопець. - Сподіваюся, ми зможемо жити мирно під одним дахом. До речі, я вже перевіз свої речі до тебе додому.

- А ти збираєшся жити в моєму будинку? - Здивовано запитала я.

- Доброго дня, приїхали, - засміявся він. - Я ж казав, що мені потрібно буде знаходитися поряд з тобою цілодобово. І ти сама сказала, що не бачиш у цьому жодної проблеми.

- Я, напевно, неправильно тебе зрозуміла, - зніяковіло відповіла я. - Думала ти просто приходитимеш до мене, а ночувати...

- Ні, Мишеня, у тебе вже не вийде викрутитися. - Посміхнувся Ігор. - Я несу відповідальність за твоє здоров'я і тому повинен постійно бути поруч. Так що хочеш ти чи ні, але тобі доведеться змиритися з моєю присутністю у твоєму будинку. Не хвилюйся, я буду спокійним квартирантом.

- Дуже на це сподіваюся, - тихо сказала я. - Але щось мені підказує, що спільне життя у нас буде дуже веселим і насиченим. Без скандалів так точно не обійдеться.

- А ти просто оптиміст, крихітко, - весело сказав хлопець і підморгнув мені. - Хоча, ти напевно маєш рацію, з нашими вибуховими характерами все можливо. Але не доведеться нудьгувати.