12

- Молодь, я звичайно перепрошую, але настав час ставити крапельницю, - посміхнулася жінка. А я настільки розгубилась, що навіть не відразу зрозуміла, що потрібно розтиснути пальці та відпустити шию Ігоря. Але він спокійно підхопив мене на руки й відніс на ліжко.

- Ну, ось пацієнтка й готова до процедур. А я не заважатиму і вийду ненадовго.

- Чоловік розвернувся до медсестри. - Олено Петрівно, а можна Вас попросити побути з Мариною? Мені потрібно до лікаря сходити, список ліків забрати та рекомендації.

- Звісно, я побуду. Ти йди, Ігорьок, не хвилюйся.

- Дякую Вам велике, я швидко. - Ігор підморгнув мені й вийшов з палати.

- Гарний хлопець, відразу видно, що хвилюється, - жінка поставила мені крапельницю і присіла біля ліжка. - Ти дівчинко, вибач, що я так по-господарськи. Просто про вас тут вже вся лікарня гуде. Я ж якраз на чергуванні була, коли тебе привезли, так він тут усіх лікарів на ноги підняв. Та й потім від тебе ні на крок не відходив. Я пропонувала йому хоч трішки відпочити, а він навіть слухати нічого не хотів. Так і просидів біля тебе два дні. Все за руку тримав і шепотів щось. А як тішився, коли ти до тями прийшла. Ти знаєш, Мариночко, я в нашій лікарні вже двадцять років працюю, але такого в нас ніколи не було. Щоб молодий хлопець і так самовіддано себе поводив. Мені здається, що він дуже дорожить тобою і боїться втратити.

- Можливо, Ви й маєте рацію, - задумливо сказала я. - Просто ця хвороба якось все змінила.

- Все у вас буде добре, дівчинко, навіть не сумнівайся, - посміхнулася жінка. - Ти головне одужуй.

- Ну, як тут у нас справи? - В палату влетів захеканий Ігор. - Олено Петрівно, вибачте, що затримав Вас. Я відразу в аптеку збігав, ліки купив.

- Та все нормально, не хвилюйся, - заспокоїла медсестра чоловіка. - Гаразд, я тоді піду, а крапельниця закінчиться, покличте.

Жінка вийшла з палати, а Ігор поставив пакет з ліками на стіл і присів біля мене.

- Ти як себе почуваєш, Мишеня? - Дбайливо запитав він. - Ти якась занадто бліда. Ми з тобою не поспішили з випискою з лікарні?

- Та не хвилюйся, все нормально. Просто сьогодні надто емоційний день видався і я трішки втомилась, - поспішила заспокоїти хлопця. - А так я дуже добре почуваюсь, справді.

- Ну, гаразд, тоді завтра їдемо додому. Ліки я начебто всі купив. Щоправда, доведеться тобі ще кілька днів уколи робити. Але це не проблема, гадаю я впораюсь.

- У сенсі впораєшся? - Злякано запитала я. - Ігнатов, ти що збираєшся мене сам колоти?

- А що тебе бентежить? - Здивовано запитав він. - Я ось Льоші уколи робив, коли він хворів. І нічого, живий залишився.

- Ні, я, звичайно, не сумніваюся у твоїх здібностях, - якомога спокійніше почала я, - але ми з тобою далеко не в таких відносинах...

- А, ти в цьому плані, - хитро примружив очі Ігор. - Ну, вибач, крихітко, ти сама захотіла додому. Тож доведеться змиритися з реальністю.

- Гаразд, я все зрозуміла, - тихо сказала я. - Сперечатись, а тим більше сваритися з тобою я не хочу. Тому краще залишусь у лікарні.

- Та чому ж ти така вперта, Марино, - вигукнув обурено хлопець. - Тільки тобі щось не подобається, відразу ж стаєш колючою наче їжачок і робиш усе наперекір мені. І тебе навіть не зупиняє те, що від твоїх необдуманих вчинків страждаєш ти сама.

- Не кричи на мене. Адже я сказала, що не хочу з тобою сваритися. Ти повинен мене зрозуміти, я стільки років була сильною, незалежною та рішучою. Так, я дуже вдячна тобі за піклування про мене. І розумію, що ти хочеш довести, що я тобі не байдужа. І якщо ти помітив, то я намагаюсь змінюватись. Але мені просто дуже складно сприймати себе такою безпорадною. А тим більше усвідомлювати, що ти мене бачиш такою. Усі ці крапельниці, уколи, ліки. Ігорю, я не розумію, навіщо тобі все це?

Я подивилась на чоловіка, побачила, що він починає злитися і вже приготувалася отримати від нього прочуханку. Але він тільки блиснув на мене очима і підскочив зі стільця.

- Потрібно медсестру покликати, пора крапельницю знімати, - процідив він і вийшов з палати.

Олена Петрівна зняла крапельницю і поцікавилася, чи нормально я почуваюсь. Я сказала їй, що зі мною все гаразд. І жінка взяла з мене слово, що покличу її, якщо мені щось знадобиться, та й вийшла з палати.

***

Вже минула ціла година. Я нервово ходжу з кута в кут, видивляюся у вікно, сподіваючись у прийдешніх сутінках розглянути знайому фігуру. Виходжу в коридор і питаю у медсестри, чи не бачила вона Ігоря? Жінка заспокоює мене і каже, що він поїхав у якихось справах. І попросив її наглядати за мною.

- Мариночко, я думаю він скоро приїде. Ти йди лягай і не хвилюйся. А то в тебе організм ослаблений, ще не дай боже температура знову підніметься.

Я повертаюся до палати, але заспокоїтися в мене не виходить. Знову підходжу до вікна і вдивляюся в кожну людину, яка йде до будівлі лікарні.

- Ну, ось, навіщо я його образила, - шепочу і відчуваю, як очі наповнюються сльозами. - Він же намагається, робить все, щоб я скоріше одужала. А я поводжусь як остання егоїстка. Ігор має рацію, у мене жахливий характер. І в тому, що сталося з рестораном, винна тільки я. Якби не моя впертість... - Останні слова я вже викрикую і в розпачі б'ю руками по підвіконню.

- Тихо, крихітко, - чую я голос чоловіка й опиняюся в його обіймах.

- Ти повернувся, - я притискаюсь до його грудей і вже більше не можу стримувати себе. Сльози потоком ллються з моїх очей, плечі здригаються від ридання.

Я відчуваю як хлопець сильніше обіймає мене, цілує моє волосся і шепоче:

- Нічого, дівчинко, це добре, що ти розслабилася. Іноді потрібно відчути себе слабкою, відпустити свій біль, образу. Повір мені, тобі полегшає.

- Я... я... думала... що...ти...

- Пробач, пробач мені, Мишеня, - чоловік гладить мене по голові, - я не повинен був ось так йти. Просто психанув, вирішив свій характер показати. Я ж не думав, що ти так хвилюватимешся. А тепер бачу, що ти себе за цей час так накрутила. У всіх бідах вже себе звинувачувати почала.