11

Минуло кілька днів і я почала проситися на виписку з лікарні. Почувалась я досить добре, а кожен день проведений у закритому просторі діяв на мене гнітюче. Я почала вмовляти Ігоря поговорити з лікарями та пообіцяла їм, що виконуватиму всі їхні розпорядження.

- Ну, я тебе дуже прошу, - я зробила нещасне обличчя і слізним поглядом дивилася на чоловіка. - Адже ти можеш переконати їх відпустити мене додому. А я справді питиму і їсти все, що скажуть. Дотримуватимусь постільного режиму.

- Мишеня, ну ти поводишся як маленька дитина, - засміявся Ігор. - А себе я відчуваю дбайливим татком, якому у спадок дісталося таке диво.

- Стоп, Ігнатов, ну ти ж хотів оберігати й піклуватися про мене? Так ось, радій, твоя мрія збулася, - хитро посміхнулась я. - Будеш поїти мене ліками, годувати бульйончиками й стежити, щоб я дотримувалася всіх приписів лікарів. Ти говорив про міцне чоловіче плече на яке я можу спертися? Так ось, будь ласка, отримайте та розпишіться.

- Навіть так? - Хлопець відобразив здивування на своєму обличчі, а потім не витримав і зайшовся в сміху. - Ти явно хочеш використати мене у своїх підступних планах. Я так розумію, головна твоя мета покинути цей заклад, а там вже ти забудеш про всі обіцянки, які давала мені.

- Так ось значить, якої ти про мене думки? - Я надула губи й навіть кілька разів постаралась шмигнути носом.

- Ну, гаразд, будемо вважати, що я повівся на твої маневри та хитрощі, - посміхнувся чоловік. - Але тільки домовмося, ти в усьому слухатимешся мене. І, до речі, якщо я беру відповідальність за твоє здоров'я, то перебуватиму поруч з тобою цілодобово. Сподіваюся, ти це розумієш?

- Ну, як би так, - я закивала головою, погоджуючись на будь-які умови. - Тільки я не розумію, а в чому полягає проблема?

- Та в принципі ні в чому, - обличчя хлопця світилося від щастя. - Добре, піду домовлятися з лікарями. На сьогодні нічого не гарантую, гадаю, потрібно буде ще прокапатися та зробити уколи. А ось завтра, сподіваюся, ми поїдемо додому.

Я дуже хвилювалася, чекаючи на Ігоря. А що як йому не вдасться вмовити мого лікаря і мені доведеться стирчати в цих стінах ще як мінімум кілька днів. І коли чоловік увійшов до палати, я з усіх ніг кинулася до нього і схопила за руку.

- Ого, Мишеня, я і не сподівався, що ти так емоційно реагуватимеш на мене. Мені дуже навіть подобається, - він обійняв мене за талію і злегка притягнув до себе.

- Так, Ігнатов, я звичайно обіцяла тебе слухатись, але це не означає, що дозволила розпускати руки, - я спробувала звільнитись з його обіймів. - І взагалі ти чиниш не як джентльмен. Користуєшся тим, що я ще занадто слабка і в мене ще мало сил, щоб тобі чинити опір.

- А, ну якщо наша пацієнтка ще занадто слабка, значить, і з лікарні нам виписуватись рано, - Ігор зробив серйозне обличчя і підхопивши мене на руки, поніс до ліжка. - Тож, Марино Володимирівно, перебуватимете в цих стінах як мінімум тиждень. А там далі подивимося на Ваш стан здоров'я.

Він посадив мене на ліжко, а сам підійшов до вікна й обернувся до мене спиною.

- Почекай, Ігорю, ти ж пожартував? - Я зістрибнула з ліжка і підійшла до нього. - Я не хочу більше тут залишатися.

Хлопець так і продовжував стояти, не рухаючись. Здавалося, він навіть мене не чує.

- Ну, добре, я трішки погарячкувала, - тихо прошепотіла я. - Ти справді стільки провозився зі мною, а я знову починаю свій характер показувати. Але ж ти сам казав, що я поводжусь як маленька дитина. А діти вони такі, люблять батькам нерви потріпати. Але люблячі батьки повинні пробачати своїм чадам. То може й ти мене пробачиш?

Я поклала руки на плечі чоловікові й відчула, як вони починають тремтіти. І майже відразу він розвернувся до мене обличчям, а я так і завмерла з широко розплющеними очима. Виявляється, поки я намагалася випросити пробачення, цей паразит ледве стримував сміх. Тому й відвернувся до вікна. І плечі його тремтіли тому, що він просто не міг стримуватися. А зараз він просто заходився від сміху. Мені завжди подобався заразливий сміх Ігоря і я, звичайно, не змогла довго дутися на нього. І вже за кілька секунд ми обоє сміялися від душі.

- Ох, Мишеня, я з тобою скоро збожеволію, - видихнув він, трішки заспокоївшись. - Я просто не встигаю реагувати на зміну твого настрою. А про те, що діється у твоїй гарній голівці, мені навіть страшно думати. Мені дійсно дісталася дуже непередбачувана і жвава дитина. Я навіть не знаю, чи впораюся з нею.

- Звичайно, впораєшся. Я в тобі навіть не сумніваюсь. Щоправда, доведеться трішки понервуватись і трохи напружитися, - я хитро подивилася на хлопця. - Але ж ти в нас людина цілеспрямована, наскільки я зрозуміла. Легких шляхів не шукаєш, отже, і найшкідливіша дитина тебе не злякає.

- Ну, ось і приїхали, - посміхнувся він. - Я знову не можу тебе зрозуміти. Ти зараз мене похвалила чи позловтішалася?

- А тобі як більше подобається? - Я вирішила трішки подразнити чоловіка.

- Мені зараз найбільше подобаєшся ти, дівчинко. Я давно хотів побачити тебе такою безтурботною та веселою. І нарешті моя мрія здійснилася, - він взяв мої долоні у свої руки й підніс їх до губ. - Це для мене найбільше щастя.

Він ніжно торкався моїх долонь губами, а я завмерла і навіть боялася поворухнутися, щоб не злякати ті відчуття, які розливались по моєму тілу. Я вже забула, як це відчувати на своїй шкірі тепло його губ і щоразу з завмиранням серця чекати на новий дотик. Так, Ігор поцілував мене в той день, коли я прийшла до тями, це був легкий дотик до моєї щоки. Але тоді я була в такому стані, що навіть не надала значення цьому поцілунку. А тепер все було інакше. Я знову вчилася відчувати цього чоловіка і хотіла знову довіряти йому. Адже він своїми вчинками, своєю турботою про мене довів, що справді щирий у своїх намірах повернути наші стосунки.

- Скоро крапельницю прийдуть ставити, - стримуючи подих, тихо прошепотіла я. - Напевно, нам потрібно трішки заспокоїтися, а то нас можуть не так зрозуміти.