9

Напевно, я погарячкувала, сказавши Ігорю, що почуваюся краще. Голова все ще була затуманена і паморочилася. А пальці рук відмовлялися слухатися, коли я спробувала розстебнути блискавку на джинсах.

- Та що ж це за покарання таке, - тихо прошепотіла я, намагаючись хоч якось впоратися зі своїм одягом. - Давно не почувала себе такою безпорадною.

- Марино, у тебе там все гаразд? Може я все-таки допоможу тобі? - Почула я за дверима голос чоловіка.

- Ні, я ж сказала, що сама чудово впораюся, - злякано вигукнула я. - І не здумай сюди заходити, інакше я взагалі перестану з тобою спілкуватися.

- Ну, добре, сама так сама. Тільки постарайся не потонути у ванній, - почула я сміх хлопця. - А то з твоїм щастям...

- Ігнатов, пішов ти знаєш куди..., - я з люттю смикнула бігунок і блискавка нарешті розстебнулась.

- Не дурень, зрозумів, - веселився далі Ігор. - Гаразд, якщо все ж таки передумаєш, то клич.

- Ага, зараз, розбіглася, - прошипіла я і зібравши всі свої сили, змогла впоратись з одягом.

Тепла вода допомогла мені розслабитися, і я відчула, як холод покидає моє тіло. Мені зараз було комфортно та затишно. Думки в голові перестали плутатись і я змогла адекватно оцінити ситуацію, що склалася на цю мить. І, якщо чесно, то за кілька хвилин навіть пошкодувала, що вийшла зі свого напівнепритомного стану. Мені було дуже соромно. Я уявила як виглядала, коли мчала без курточки засніженою дорогою. Як влетіла з усієї сили в кучугуру. Кошмар, а раптом мене бачив хтось зі знайомих чи не дай боже наші клієнти. Що вони могли про мене подумати? Що я збожеволіла? Я закрила обличчя руками й мало не завила від безвиході. Стримувало мене тільки те, що поряд за стіною був Ігнатов, людина, яка й довела мене до такого стану. А я не мала показувати йому свою слабкість. Хоча кого я обманюю? Він сьогодні досягнув свого. Я була перед ним беззахисною, він проникнув у найдальші куточки мого серця, розкрив мої рани й змусив їх кровоточити. Зрештою, цей чоловік довів мене до сліз. І тепер я ще хочу переконати себе, що він не зрозумів чому я так поводилась? Та він зрівняв рахунок у нашій грі.

- Та я такими темпами точно скоро збожеволію, - нервово посміхнулась я.

Мені страшно не хотілося виходити з ванної, але й провести всю ніч я ж теж в ній не могла. Тому замотавшись у халат і важко зітхнувши, я переступила поріг, зробила кілька невпевнених кроків і... Мої ноги, як і вранці, злетіли вгору і я опинилась в обіймах Ігоря. Від несподіванки я скрикнула і чисто машинально вхопилася за його шию.

- А ти стала дуже впертою, крихітко, - почула я тихий шепіт і піднявши очі, зустрілася з пекучим поглядом чоловіка.

Десь глибоко в душі внутрішній голос волав про те, що мені потрібно відвести погляд від цих таких рідних очей, щоб знову не помилитися. Але я не слухала його, перебувала наче під гіпнозом. Мені здавалося, що час ніби повернувся назад і я знову бачу перед собою того Ігоря. Тому що він дивився на мене так само закоханим і ніжним поглядом. Я відчула, як мене накриває хвилею тих забутих почуттів, які я сховала глибоко в серці. В мені оживала юна та закохана дівчина, яка була готова розчинитися у своїй коханій людині. І зараз я особливо гостро відчула, як мені було погано без цього хлопця і як я за ним скучила.

- Мишеня, як же я по тобі сумував! - Видихнув Ігор, ніби прочитавши мої думки.

- І я теж, - прошепотіла я і притулилась до його грудей. Мені потрібно було відчути його тепло. Остаточно усвідомити, все, що відбувається зараз зі мною, це не сон. Що кохана людина ніжно тримає мене у своїх обіймах.

- Я зроблю все, щоб повернути твою довіру, - чоловік сильніше притиснув мене до себе і нахилився до мого обличчя.

Я відчула його гаряче дихання на своїх губах і... раптом злякалася.

- Ігорю, вибач, я не можу..., - я почала вириватись з його рук.

- Марино, вибач, я тебе злякав, - хлопець посадив мене на диван і сів поруч, взявши мої долоні у свої руки. - Почуття були такі, наче в ті часи повернувся, не зміг своїх емоцій стримати.

- У мене були такі ж відчуття, - тихо сказала я. - Але ти повинен зрозуміти - мені потрібен час. Я хочу остаточно розібратися у собі. Я боюсь знову зробити помилку.

- Але ж я бачив, як світилися твої очі. Та ти й сама зізналася, що відчуваєш ті ж самі емоції, що і я, - чоловік з надією подивився на мене. - Чи ти так само не довіряєш мені?

- Я не знаю, як тобі це все пояснити. Та я зараз і сама погано себе розумію. Просто я стільки років прожила з відчуттям зради з твого боку та образою в серці, що вже боюся тих почуттів, які знову прокинулись у мені. Та сьогодні ти зміг проникнути в мою душу, я відчула себе беззахисною та слабкою. Я навіть дозволила собі розплакатись і поводилася, м'яко кажучи, неадекватно...

- Мишеня, ти просто відпустила сьогодні свій біль, - перебив мене Ігор. - І я сподіваюсь, що тобі стане легше. А щодо неадекватності ти не маєш рацію. Просто тобі потрібно було вихлюпнути свої емоції. Та я й трішки перестарався, намагаючись достукатися до тебе. Дуже вже грубо тобі все висловив. Вибач, не думав, що так все вийде.

- На мою думку, у нас сьогодні вийшла нічия, - сумно посміхнулась я. - І взагалі дарма ми, напевно, все це затіяли. Якусь дурну гру придумали. Дорослі начебто люди, а розібратися між собою не можемо. І день сьогодні дуже важкий видався. Голова просто розколюється.

Я чула свій голос ніби збоку, голова боліла так, ніби її хтось стискав лещатами.

- Ігорю, вибач, але я так втомилась і хочу спати, - я підняла погляд на чоловіка і побачила, що його обличчя розпливається, а потім починає перетворюватися на величезну темну пляму. - Або не хочу, не знаю... А що з твоїм обличчям? Ти образився на мене? Я не хотіла... - Я не домовила, бо відчула, що мені стало зовсім погано. У грудях все палало так, ніби там розвели величезне багаття. Я почала відключатися і вже провалюючись у темряву, почула крик чоловіка: