8

Ігор дотримався слова і під час обіду ми говорили лише про роботу. Він переконував мене, що наш ресторан обов'язково підніметься на свій рівень буквально за кілька тижнів.

- Марино, ти не хвилюйся, клієнти у нас обов'язково з'являться. Ми незабаром запустимо рекламу. І, до речі, я так розхвалив своїм знайомим це місто, що багато хто з них захотів приїхати сюди на новорічні свята. А відповідно вони будуть нашими відвідувачами протягом усіх днів. І повір мені, тільки на них ми заробимо купу грошей, бо люди не бідні. Тож дуже скоро у нашому ресторані бронюватимуть столики на багато днів вперед.

- Хотілося б вірити, що так і буде. Хоча раніше у нас справді бронювали столики й відвідувачі у черзі стояли. Влітку ледве встигали всіх обслуговувати. Ми з Ірою з ранку до пізнього вечора з ресторану не виходили. Навіть Льоша кілька днів допомагав дядькові Миколі на кухні. Гарні були часи, - я посміхнулась, згадуючи ті дні.

- Я обіцяю, все повернеться, - сказав чоловік. - І ще, я хотів тобі подякувати за те, що не сказала співробітникам про мою вину в проблемах ресторану.

- Я думала насамперед про них, а не про тебе. Знаєш, не дуже приємно працювати під керівництвом людини, яка мало не занапастила наше дітище. Думаю, вони не схотіли б залишатися з тобою під одним дахом. Тому я не сказала їм. У нашій ситуації це все одно нічого не змінить, а розвалити наш колектив я не маю права. І я дуже сподіваюсь, що від тебе вони теж нічого не дізнаються.

– Не в моїх інтересах розповідати їм правду, – серйозно сказав Ігор.

- Ну, ось і чудово, - кивнула я. - До речі, я сподіваюсь, що ти не сказав про наші неприємності Льоші та Ірі? Я б не хотіла, щоб вони хвилювалися.

- Та подружжя мене мало не прибили, коли я сказав, що є співвласником ресторану. А якби вони дізналися про всі проблеми, то мені навіть страшно подумати, що вони зі мною зробили б. Тим більше у них самих тільки все налагодилося. Тож нехай наші молодята відпочивають від проблем.

- Цілком з тобою згодна, - посміхнулась я. - А ти, виявляється, не така вже й байдужа людина, Ігнатов. Можеш дбати про близьких людей.

- У мене ще багато гідностей, Мишеня, - посміхнувся він мені у відповідь. - Сподіваюся, ти ще коли-небудь оціниш їх.

- На мою думку, ми вже переходимо трішки на іншу тему розмови. Тому пропоную закінчити обід без скандалу, на позитивних емоціях.

Я дістала з гаманця кілька купюр і поклала на стіл.

- Ти хочеш образити мене, крихітко, - хлопець перевів погляд на гроші.

- Я просто звикла...

- Значить потрібно відвикати, - різко перебив він мене. - Марина, я дотримався слова і жодного разу не заїкнувся про наші особисті стосунки. Але ти сама змушуєш мене розпочати цю розмову. Я розумію, що ти самостійна дівчина, яка не хоче залежати ні від кого. І я, якщо чесно, захоплююсь тобою. Але ти не зможеш перебувати все життя у тих жорстких рамках, які ти сама собі поставила. Ти маєш навчитися приймати допомогу інших людей і хоч іноді дозволяти собі розслабитися. Адже ти колись все ж таки зламаєшся і захочеш відчути звичайні людські почуття, але буде вже пізно.

Слова Ігоря проникали в моє серце і впивались у нього гострими голками. Він знав, як натиснути на мої слабкі точки. А найжахливіше, я розуміла - він мав рацію. Я опустила голову і відчувала, як мої очі наповнюються сльозами. Я стільки років не дозволяла бути слабкою і вже розучилася плакати. Але зараз...

- Марино, подивись, будь ласка, на мене, - почула я голос чоловіка.

Я повільно підвела голову і глянула на нього. І майже відразу відчула, як по моїх щоках потекли сльози.

- Ти задоволений, Ігнатов? - Тихо прошепотіла я. - Молодець, ти досягнув того, чого хотів. Я стільки років забороняла собі плакати, а зараз... - Я відчула, як хвиля відчаю накриває мене, а горло почало стискатися від спазмів.

Піднявшись зі стільця, я швидко пішла до виходу. Вже опинившись надворі, я пришвидшила крок. Моя курточка залишилася у ресторані. Але мені було начхати на неї. Я майже не відчувала холоду. Мені потрібно було якнайшвидше покинути це місце.

- Марино, зупинись! - Почула я крик позаду себе. Він ніби підштовхнув мене, і я побігла.

- Мені потрібно втекти від нього, - шепотіла я. - Я не можу більше його бачити.

Я вбігла до парку і кинулася до дерева, щоб сховатися. Але зачепилася ногою за гілку, що лежала біля нього і впала в кучугуру.

- Ну, що ж ти коїш, Мишеня, - почула я, і міцні руки висмикнули мене зі снігу. - Що з тобою взагалі відбувається?

Я відчувала, як Ігор обтрушує сніг з мого одягу й одягає на мене курточку. Потім він обережно почав витирати моє обличчя, а я ще сильніше заплющила очі. Я не хотіла розплющувати очі й дивитися на нього. Боялася знову стати залежною від цього чоловіка. Адже він змусив мене плакати, отже, я все ще реагую на нього.

- Господи, яка ж ти холодна. Нам потрібно терміново в тепле приміщення, щоб зігріти тебе, - схвильовано вигукнув хлопець.

- Додому, - ледве розтуливши губи, прошепотіла я. - Будь ласка, відвези мене додому.

- Добре, дівчинко, ми зараз поїдемо додому, - він притиснув мене до своїх грудей і побіг.

Вже за кілька хвилин ми їхали в таксі. Ігор все так само міцно притискав мене до себе і своїм диханням зігрівав мої руки.

- Мишеня, ти трішки потерпи, ми скоро будемо вдома, - шепотів він мені.

А я раптом відчула, як сильно замерзла. Моє тіло ніби скувало льодом і я вже не те, що не хотіла, а просто не могла розплющити очі.

Я напевно відключилась на деякий час, а коли прийшла до тями, відчула, як з мене хтось знімає курточку.

- Зараз, крихітко, потерпи ще трішки. Ванна вже набирається, ми тебе швидко зігріємо.

Я спробувала розплющити очі. І хоч не відразу, але мені таки це вдалося зробити. Я побачила Ігоря, що нахилився наді мною.

- Ну, слава богу, ти хоч прийшла до тями, - радісно вигукнув він. - А то я вже хвилюватись почав.