5

Ігор

***

Я зовсім розгубився і не мигаючи дивився вслід Марині. Як же так, адже я думав, що повністю контролюю ситуацію, а ця малеча перемогла мене за кілька секунд. Від її ніжних дотиків мене ніби пронизало блискавкою. Я не міг ні говорити, ні рухатись. У мене було таке відчуття, що я повернувся в минуле. А я вже почав забувати, як це відчувати тепло моєї дівчинки. Кайфувати від її голосу, її блискучих і привабливих очей, від її такого щирого й заразливого сміху. І тепер усі ці забуті почуття почали підійматися з найпотаємніших куточків мого серця та душі, накриваючи мене гарячою хвилею емоцій. Я відчував, як вона розтікається по всьому тілу, змушуючи палати моє обличчя. Мені потрібно було терміново вгамувати цей жар і я зачерпнувши повні долоні снігу, притиснув їх до обличчя. Холод, нарешті, привів мене до тями і я зміг хоч якось навести лад у своїй голові.

- А ти стала стервозою, Мишеня, - тихо промовив я і посміхнувся. - Навчилася показувати свій характер і гострі зубки. Але нічого, я все одно зможу приборкати тебе, крихітко. Чого б мені це не вартувало. Ти все одно будеш моєю.

Та зараз я як ніколи був налаштований діяти рішуче. І це не тому, що я егоїст і кінчена сволота, як подумає багато хто з вас. Ні, я ніколи б не почав цю гру, якби побачив, що Марина байдужа до мене. І все, що було між нами, вона забула. Я, якщо чесно, прийшов разом з Льошею до неї додому тільки для того, щоб дізнатися, чи варто мені на щось сподіватись. Моє серце забилося сильніше і сповнилося надією, коли я побачив, як дівчина відреагувала на мене. Я зрозумів по очах - вона нічого не забула. І хоч її розгубленість і шоковий стан змінилися роздратуванням та агресивністю, я все одно був певен, що у мене є шанс все виправити. І сьогодні я ще більше переконався, що роблю правильно. Так, можливо, я дію занадто жорстко і граю не за правилами. Але інакше з цією дівчиною не вийде. Я і так втратив багато часу, намагаючись вирішити все по-доброму. Вона сама кинула мені виклик. І я прийняв його, бо був впевнений, що все одно переможцем буду я. Щоправда, кілька хвилин тому я вже почав сумніватися, що перемога дістанеться мені легко. Дівчина вивела мене з душевної рівноваги лише легким дотиком.

"Ну, нічого, це тільки початок нашої гри, подивимося, за ким буде останнє слово" - подумки заспокоїв себе й увійшов до ресторану. Марина вже повністю поринула у робочий процес.

Знявши пальто, я сів у дальньому куті ресторану, щоб не привертати уваги й спостерігав за нею. Я бачив, як вона спокійно і з посмішкою розповідає щось офіціантам. Було відчуття, що вони спілкуються, як друзі, легко та невимушено. Потім дівчина поспішила на кухню, і я теж пішов слідом за нею. Там переді мною відкрилася та сама картина. Марина стоїть в оточенні кухарів й на кухні панує домашня атмосфера. Я на мить навіть сам поринув у цю обстановку і засумнівався, чи правильно вчиняю, вриваючись у її життя і руйнуючи все те, що для неї дуже важливо.

- Ігорю, як Вас там по батькові? - Голос дівчини повернув мене в реальність.

- Костянтинович, - посміхнувся я.

- Так ось, Ігорю Костянтиновичу, сподіваюся, Ви знаєте, що знаходитися на кухні стороннім особам заборонено, - суворо сказала вона.

- Ви напевно про щось забули, Марино... Володимирівно, - я демонстративно виділив її по батькові. - Я співвласник цього ресторану і тому маю повне право перебувати в цьому приміщенні.

- Гадаю, що безглуздо питати, чи є у Вас відповідні документи для доступу на кухню? - Посміхнулася Марина. - Адже у Вас все було продумано заздалегідь, Ігорю Костянтиновичу?

- Навіть не сумнівайтеся, Марино Володимирівно, - розплився я в посмішці. - І взагалі я думаю, що мені час познайомитися зі співробітниками... нашого ресторану.

Очі дівчини розширилися і в них спалахнули вогники злості, коли я нагадав, що я такий самий господар, як і вона.

- Добре, я попрошу всіх зібратися в залі за пів години, - здавалося дівчина із задоволенням стиснула б свої руки на моєму горлі.

- Ось і добре, Марино Володимирівно. А доки всі зберуться, я хотів би поспілкуватися з Вами. Чекаю на Вас у нашому кабінеті, - сказав я діловим тоном і вийшов з кухні.

- Ну і про що ти хотів поговорити? - Марина увійшла до кабінету і зупинилася біля дверей.

Я оцінювально окинув її поглядом і посміхнувся.

- По-перше, хотів сказати, що як мені не прикро, але ти сьогодні мене перемогла. Визнаю, один нуль на твою користь. Але не поспішай радіти, гра тільки почалася. Ну, а по-друге, хочу зробити комплімент, ти просто розкішно виглядаєш. Приємно, що ти вирішила мене здивувати. А, по-третє, хочу уточнити - ти що так боїшся мене, що навіть не пройдеш до свого кабінету?

- Ти явно собі лестиш, Ігнатов, - дівчина підійшла до столу і сперлася об нього руками. - Я здається показала, що можу керувати своїми емоціями. І сьогодні саме ти поплив від моїх дотиків. Сам же сказав, що я тебе перемогла. А розкішно виглядаю я завжди. У мене пристойний ресторан, а не якась забігайлівка. І я намагаюсь відповідати іміджу свого закладу. Так що вгамуй свою фантазію, Ігорьок. І якщо в тебе все, то пішли знайомитись зі співробітниками. У мене вони звикли до пунктуальності, до того ж у них ще є робота. Адже попри всі твої старання у нас все ж таки залишилися найвідданіші нашому закладу клієнти.

Вона підійшла до дверей і відчинила їх.

- Ну, театральний діячу, ласкаво просимо у світ ресторанного бізнесу. Подивимося, як довго ти витримаєш у ньому.

- Нічого, я талановита людина і дуже швидко навчаюсь. Тим більше у мене є наочний приклад. Твоя молодша племінниця довела, що талановита людина талановита у всьому. Вона дуже чудово справляється в обох сферах. А якщо у цієї малечі вийшло, то думаю, що і я зможу впоратись. Тим більше я сподіваюсь, ти все-таки допоможеш мені по старій дружбі.

- Ага, помрій, - кинула мені Марина, виходячи з кабінету. - Ти ж у нас талановитий, ось сам і впораєшся. А в мене й без тебе проблем вистачає.