4

Перший сніг повністю змінив наше містечко. Будинки, дерева, чагарники немов укуталися в білі покривала і заснули під ними зігріті теплом. Від такої картинки на душі стало затишно та спокійно. Усі проблеми відійшли на другий план. Я йшла хрустким снігом і вдихала морозне ароматне повітря. Згадувала, як ми любили всією родиною кататися на санчатах. Сашко запрягався в них і швидко біг, а потім на швидкості розвертався і племінниці з веселим вереском з'їжджали в сніг. Потім ми бігали один за одним і грали у сніжки. Якими ж ми були щасливими. Я посміхнулась своїм спогадам.

Нахилившись, зачерпнула долонькою сніг і зліпила сніжок. Я і потім, вже після смерті моїх близьких, намагалася підтримувати всі наші сімейні традиції.

Розуміла, що не зможу замінити дівчатам батьків, але намагалася, щоб вони завжди відчували мою турботу та увагу. І наші катання на санчатах теж залишилися в силі. Щоправда, Олена дуже рідко складала нам компанію, вона була вже підлітком і вважала, що такі розваги годяться лише маленьким дітям. Сніжок у моїй руці почав танути, я кинула його в стовбур дерева і знову поринула у спогади. А ось Іринка дуже любила такі прогулянки. Ми спускалися з гірок, грали в сніжки і я з радістю помічала, як в очах моєї малечі знову почали з'являтися веселі вогники. Для мене це було найкращою нагородою. Я змогла повернути їй дитинство та впевненість у тому, що у нас все буде добре. Адже після трагедії у нашій родині дівчинка дуже змінилася, замкнулась в собі. І саме наші зимові прогулянки вивели її з цього стану. Повз мене, регочучи, промчала компанія підлітків. Хлопці намагалися наздогнати дівчаток та обсипати їх снігом. Я знову посміхнулась. Ми з Ірою також ганялися один за одним ще минулої зими. Та моя дівчинка, хоч і виросла, але в душі залишалася дитиною, втім, мабуть, як і я. І ми щосили відривалися, як тільки випадав перший сніг.

Я нахилилась, щоб зачерпнути ще жменю снігу і вже підводячись, відчула, як моя нога почала ковзати вперед. Я вже уявила, як зараз, з усього розмаху приземлюсь на п'яту точку, але я не впала. Всупереч усім законам фізики мої ноги відірвалися від землі й мене наче пушинку підкинуло вгору. Через секунду я виявилась притиснута до чоловічих грудей, а моя рука з набраним снігом з розмаху вдарилася в обличчя мого рятівника.

- Ой, вибачте, будь ласка, - скрикнула я і піднявши очі на чоловіка, завмерла з широко розкритими очима.

- Так і нічого не змінилося, Мишеня. Ти все так само витаєш у хмарах і зовсім не дивишся під ноги, - посміхаючись, сказав Ігор.

- Спасибі тобі. А за сніг, вибач, випадково вийшло, - я чисто машинально почала витирати обличчя чоловіка.

- Все нормально, мені навіть сподобалося, - тихо сказав він і сильніше притиснув мене до себе.

- Ну, якщо до мене претензій немає, то ти можеш мене вже відпустити, - я спробувала звільнитись з міцних обіймів хлопця.

- Можу, але не хочу, - засміявся він. - Чекаю подяки за те, що не дав тобі впасти.

- Я вже подякувала тобі й пробачення попросила, - я починала злитись.

- Ну, знаєш, крихітко, я майже всю дорогу оберігав тебе. Адже ти зі своїм витанням у хмарах могла і під машину потрапити. А я все контролював. Отже, одним словом дякую ти не відбудешся.

- Так, Ігнатов, не змушуй мене пошкодувати про те, що почала з тобою спілкуватися по-людськи, - сердито глянула я на чоловіка. – І я, до речі, не зрозуміла. Ти що, стежиш за мною? Хіба я дозволяла тобі порушувати мій особистий простір?

- Ну, як я розумію, ми зараз перебуваємо на вулиці, – Ігор розплився в посмішці. - А це спільна територія і ходити нею я маю повне право. Ну а щодо того, що я стежив за тобою... Я просто живу недалеко від твого будинку. Тому наші зустрічі дорогою на роботу та з роботи можуть стати частим явищем. Звикай.

- Як же ти мене дістав! - Скрикнула я, і вдарила його в груди. - Ну, ось що ти за людина така? У мене був такий гарний настрій, я навіть змирилась з тим, що щодня бачитиму твою фізіономію в ресторані. Але ні, ти своїм нахабством і хамством усе зіпсував. Ти думаєш, що в такий спосіб зможеш мені щось довести?

Я опустила очі й стомлено зітхнула.

- Добре, може ти зараз і маєш рацію, - уже серйозно сказав хлопець. - Напевно, я занадто тисну на тебе. Але я хочу, щоб ти знала, Марино, я вже ніколи не зникну з твого життя. Тобі доведеться змиритися з цим фактом. І чим швидше зрозумієш, що чинити опір мені марно, тим краще буде для тебе.

- Ти мені, погрожуєш, Ігнатов? - Я зазирнула у потемнілі очі чоловіка і зрозуміла, що він не жартує.

- Ну, як ти могла про мене так подумати, Мишеня? Адже я не бандит якийсь, — з сарказмом відповів він. – Я тебе просто попереджаю. Поки що по-доброму.

- Гаразд, будемо вважати, що я тебе почула, - якомога спокійніше сказала я. - А тепер відпусти мене. Я почуваюсь набагато комфортніше, коли пересуваюсь самостійно.

- Я б так не сказав, - посміхнувся Ігор. - Мені здається, що для твоєї ж безпеки мені таки варто донести тебе до ресторану на руках. Тим більше що ми вже майже прийшли.

Я повернула голову і побачила, що ми справді підходимо до будівлі. У цей момент у мене почалася справжня паніка. Ще не вистачало, щоб усі побачили, що я безнапасно прибула на робоче місце в обіймах цього ненормального.

- Швидко поставив мене на землю, - прошипіла я злісно. – Інакше я за себе не відповідаю.

- Крихітко, а ти стаєш ще гарнішою, коли злишся. Мені важко стриматись, коли твої очі так палають.

Обличчя чоловіка було так близько біля мого, що я зрозуміла - якщо не зупиню його зараз, то знову опинюся під його впливом.

- Не смій до мене торкатися, - карбуючи кожне слово сказала я і з викликом глянула в його очі.

- Так, ти справді дуже змінилася, Мишеня, - Ігор дивився на мене з неприхованим захопленням. - Раніше ти не змогла б так відповісти й поставити на місце. Здається, я тебе недооцінив, ти будеш гідним суперником.

Він поволі опустив мене на землю, але продовжував притримувати за талію.