9.

— Лілю. - рокочущим баритоном хрипить Богдан, долаючи рештки відстані між нами. 

До відчуття болю повільно наповнюю легені повітрям, але кисню все одно не вистачає. Голова паморочиться. Мені б закричати, але страх залізним кільцем здавлює горло. Я соромлюсь когось кликати. 

Богдан спирається долонями на двері та, нависаючи наді мною, заганяє в пастку своїх рук. У кімнаті напівтемрява. Горить тільки світильник на тумбочці. 

Я не знаю, куди сховати погляд. Переді мною його широка грудина, вкрита порослю чорного волосся. Зверху п'яні, безсоромні очі. 

Його рука повільно сповзає донизу. Сама не знаю, чому, але хапаю її за зап'ястя, вганяючи нігті у шкіру.

— Що ж ти робиш... - видихає він, прикривши очі.

Я чую дивне клацання. 

— Ручку зламаєш, як будеш так смикати. 

Він з легкістю відчиняє двері, прокрутивши ту кляту круглу ручку, разом з дверима потягнувши мене до себе.

Я готова провалитись крізь землю від сорому. Вона й не була зачинена! 

Наче ошпарена, втікаю з кімнати у батьківську спальню. 

Тата немає, певно у ванні. Мами також. Швидко знаходжу нові футболки з бірками й шкарпетки. У неньки завжди порядок, тож зробити це не важко. 

По дорозі назад натрапляю в коридорі на чоловіка сестри і в голові з'являється геніальна ідея: 

—Сашко, а можеш, будь-ласка, передати це Богдану? - запитують я. 

— Ні, мені ще помогти зі столами треба. 

— А Настя де? - хапаюсь за соломинку я. 

— А Настя заснула. Не вздумай будити її! - обриває Сашко мої останні надії.

Я йду в гостьову. Богдан стоїть біля вікна, копирсаючись в телефоні. Все ще напіоголений. 

Кладу на постіль футболку зі шкарпетками. Про всяк випадок. Раптом замерзне від кондиціонера. Знов залишаю кімнату, коли чую: 

— Лілю, - кличе Богдан. 

Мені б бігти, а я завмираю у дверях, повертаючись до нього. 

— Ти сьогодні чудово виглядала. Ти дуже красива. - він виглядає таким щирим, що хочеться йому вірити. 

— Дякую. - відповідаю я, покидаючи кімнату. 

Цей день нарешті завершився. Майже. Та щось підказує мені, що це лише початок. 

______

Простите за короткую главу. И простите за мой русский. Я публикую ее не то чтобы трезвой. Я сама с Мелитополя. Я потеряла свой Мелитополь, я потеряла близких людей и сегодня потеряла последнее, что так радовало меня - свою работу. Я не знаю, что делать дальше. Я хочу заснуть и проснуться два года назад. Хочу обнять всех тех, кого не успела. Страшно трезветь. Когда голова кружится, то все будто бы сон