8.

Зрадниця. 
Рідна мати штовхає у лапи чудовиська. Почекайте, вона вкладе мене до нього в ліжко ще й свічку триматиме усю ніч.

— Зараз, я посуд домию і ...

— Я сама домию. Давай. Бо не можу, голова мені запаморочиться лізти туди наверх.

Я дивлюсь на неї з німим благанням не робити цього. Але їй байдуже. Навмисне робить вигляд, що нічого не розуміє. 
Переводжу переляканий погляд на Богдан. Він до неможливості спокійний. В очах його хижих читається поблажливість і заступництво. Здається, в цьому домі мені нема в кого просити захисту. Окрім нього. 
Лише він врятує мене. Шкода, що не від самого себе.

—Так, мамо. - опускаю голову  та йду з кухні.

Встигаю побачити ледве помітну посмішку на обличчі Богдана. Йому пасує, хай йому грець, пасує! Я би, може, навіть закохалась у нього, якби не знала, який він насправді.
Ватними ногами підіймаюся сходами. Десь позаду його важкі кроки. Повільні, ліниві кроки. Кожен з них, як удар в кришку моєї домовини. 
Я, наче той метелик, сама лечу на вогонь. Сходи закінчуються занадто швидко. Колись довгий коридор виявляться дуже коротким. 
Переступаю поріг кімнати. Не встигаю дійти до стільця, коли чую, як двері позаду зачиняються. 
Він підходить ближче. Без поспіху. Розтягує задоволення перш ніж впритул підійти до мене. А я боюсь обертатись. 
Я сам на сам зі звіром. У своїй рідній домівці, яка б мала бути фортецею. Поруч з рідними людьми, які б мали стати на захист. 
Він схиляється до мене і заводить руку вперед. 
Забирає переді мною стілець та відходить, ставлячи його біля шафи. Мені враз стає так соромно за свої думки. Я вже такого надумала, а він... Він грає зі мною. Дражнить. Я знаю, що він нападе і це лиш питання часу. 
Підходжу до стільця. Богдан пропонує мені руку, та я демонстративно відмовляюсь від допомоги. Мовчки залажу на стілець, встаю навшпиньки і, відкриваючи дверцята, починаю шукати потрібну постіль. 
Як на зло, не можу знайти її. На нервах починаю метушитись.

— Не поспішай. - порушує він тишу й обережно торкається мене під колінкою, боючись, що впаду.

Потрібний комплект несподівано швидко знаходиться. Тієї ж миті хапаю його і якнайскоріше намагаюсь зістрибнути зі стільця. Але поспіх грає зі мною злий жарт. Я зриваюсь і падаю в його руки. 
Краще б розпласталась на ламінаті. 
Богдан притискає мене до своїх грудей. Зовсім трохи. Нас розділяє постіль, яку я тримаю перед собою. Його дихання обпалює моє вухо. Важке, преривисте дихання. Не знай я його, то подумала б, що йому тяжко мене тримати.

— Пусти. - майже пошепки прошу я, роблячи спроби вирватись.

Відпускає. Ставить на ноги та відшатується, як від чумної. 
Відвертаюсь від нього й починаю застеляти ту кляту постіль. Роблю все швидко й напрочуд вправно. Потім біжу відкривати вікно на провітрювання. Так само, не дивлячись на Богдана, дістаю із шафи білосніжні рушники й кидаю на ліжко. Вмикаю світильник на тумбочці й вимикаю основне освітлення.

— Зараз принесу свіжу футболку, - кажу я. - Як провітриться, то включиш кондиціонер, пульт у шухляді у тумбочці. 

Підходжу до дверей, берусь за круглу ручку й з жахом розумію, що не можу її відкрити.

— Не треба футболки. - чую позаду.

Різко розвертаюсь. Напівоголений Богдан стоїть в одному кроці від мене. Його лляна рубаха недбало кинута стілець.
Стоячи спиною до дверей я роблю ще кілька невдалих спроб, та ручка не піддається.

— Лілю. - рокочущим баритоном хрипить Богдан, долаючи рештки відстані між нами.