7.

Лілія:

Намагаюсь якнайскоріше приховати сльози, розтираючи солону вологу зап'ястями. 
А потім вся підбираюсь і завмираю на місці. Здається, навіть не дихаю. Все аби залишитись непоміченою. Навкруги темрява. Горить тільки вбудоване освітлення на витяжці. Від нього на стіну падає тінь. Широка, кремезна постать стоїть десь поруч, поки я ховаюсь біля острівка посеред кухні.
Як дитя мале, заплющую очі, ніби лякаюча мене фігура зникне, якщо не бачитиму її. 
Секунда-дві, хвилина чи навіть п'ять? Не відчуваю часу. Але дитячі прийоми діють. Кроки більше не чутно. Несміливо підглядаю з під вій - тінь на стіні також щезла. 
Вирішую не гаяти час і забиратися звідси, поки ніхто не помітив. Вдруге я в цю пастку не втраплю. 
Підриваюсь на ноги і йду геть, аж раптом чую, звук розбитого посуду. Сердце пробиває удар, шкіра покривається мурахами. Різко обертаюсь і бачу...
Степан! 
Диявольське ти хвостате створіння! Мати з тебе всі твої дев'ять життів виб'є, як побачить, що, крадучи м'ясо, ти перекинув на підлогу всю тарілку. 
Не зважаючи на страх за котячу морду, я рада, що це всього лише він, а інше схоже з ним з нахабству створіння. 
Видихаю з полегшенням, приклавши руку до грудей, й несподівано врізаюсь у щось спиною. 
Перехоплює подих.
Серденько у п'ятки.
Це щось таке велике й гаряче притуляється до спини. Руками стан мій огортає. Власне тіло відмовляється слухатись. Голова обертом. Певно я зовсім втратила розум, бо в ніс б'є аромат чомусь солодких парфумів. Я знаю цей запах. Його господар грубо повертає мене до обличчям себе, а я...
Я навіть не пручаюсь.

— Ліля, хай йому грець, розчавиш мене! - відчуває подалі від себе.

— Сашко? - дивуюсь я.

Напроти мене стоїть чоловік Насті. А солодкі парфуми... Він пах сестрою.

— Де ти взялась, я не бачив, як ти зайшла? Перелякали мене з котом.

— Я ... - не знаю, що й сказати. - А ти де взявся тут? - кращий захист - це завше напад.

— По м'ясо прийшов. Тебе ж хоч за смертю посилай. Настя відпочиває. Ти поділась казна де. Не буде ж Василіса Спиридонівна все носити.

— Здається, вже нема чого носити. - дивлюсь я на підлогу.

А Степану байдуже. Хоч би краплину совісті мав. Сидить і з апетитом наминає м'яско.

— Пропоную подати замість нього Степана. - посміхається Сашко, але посмішка його раптово тане.

— Ти що, плакала? - питає він, подаючись вперед.

— Ні, я... - намагаюсь виправдатись.

— Через Богдана?

— Що?! Ні, звісно, що ні! - вибухаю я. - Чого б я ото плакала через нього?! Мені взагалі байдуже на...

— То може тоді покликати його втішити тебе? - перебиває він мене.

— Що?! Сашко, ти певно хильнув зайвого?! Ти...

—Я жартую. - зітхає чоловік. - Давай приберемось краще та повернемось.

Я погодилась. Продовжувати цю розмову не було жодного бажання. Степан безцеремонно був викинутий за вікно турботливою рукою зятя. Шкода, що з розкидаю жирною їжею так швидко було не впоратись.

— Він не відступиться, Лілю. - Сашко поставив поруч відро з мильною водою, поки я сиділа навколішках з ганчіркою біля жирної плями. 
 

— Як і я. - пробубоніла собі під ніс.

Але чоловік сестри не почув. Його крокував вже десь у кінці коридору. 
Прибравши, швиденько повертаюсь до столу. Не вистачало ще, щоб ненька мене шукати побігла. Чи ще гірше - попросила про це Богдан. 
Дякувати Богові, за столом я нікому не цікава. Всі на своїй хвилі. Навіть вельмишановний гість мій дорогий, не звертає на мене уваги. Він спілкується про щось своє із чоловіками та не докучає. Мені навіть здалось на хвильку, що не було усього того цирку. Що я сама собі навидумувала. Я тільки підкладаю йому їжу, прибираю брудний посуд і ніби тінь на цьому святі.
Зате племіннички не дають мені сумувати. Оточили з усіх боків - грайся з ними. Ще б пак. Пам'ятаю себе в їх роки. Молода тітка або двоюрідна сестра були для мене найкращою розвагою. З ними, такими дорослими, але не настільки строгими, як батьки, було дуже весело проводити час. А приміряти їх одяг чи взяття на високих підборах чи фарбуватись їх косметикою - це взагалі за щастя.

— Тимурчику, йди-но сюди, дай Лілі поїсти спокійно. - кузина намагається забрати мого трьох річного кавалера.

— Зостав, Оксано, зостав дитя. - втручається ненька. - Бач, як йому гарно з тіткою. Так,Тимурчику? - вона щекоче його животик і маля посміхається. - Зараз тітка Ліля тебе погодує тортиком. Ти сумував за Лілею, так? І тітка Ліля сумувала. Вона ж так любить діток.

Дитя трохи соромиться та притискається до мене всім тілом. Либу давить, дивлячись на бабу і ховає личко. 
Покуштували ми того тортика так, що потім довелось йти митись. Бо по іншому ж ніяк. 
Святкували ще довго після торту. Вже було далеко за північ, коли гості почали розходитись. І скільки ж треба було потім прибирати. Мало набігалась за вечір, так ще й тарілок перемивать на пів села. Я стояла мила посуд, який не помістився у посудомийму, коли мати приснилась до мене.

— Ти що тут робиш?! - запитала вона з таким виглядом, ніби у нас тут пожежа де сталась чи вори увірвались до будинку.

Метушлива, збуджена.

— Посуд мию. - спокійно відповіла я.

— Ти з глузду з'їхала чи що? Нема чого робить. Посудомийка помиє. - вона вихопила у мене з рук тарілку та всучила в мої рушник.

— Гостю не постелено, а вона , гляньте на неї, в тарілки вчепилась. Нікуди твої тарілки не дінуться! Швидко давай на гору, готуй кімнату Богдану. Рушники нові візьмеш в гостьовій у шафі на верхній полиці.

Повільніше, мамо, я записую.

— В нас в спальні візьмеш нову татову футболки, з тих, що б бірками. - продовжувала вона інструкції. - Постіль постелиш ту біленьку сатинову, що кума дарувала мені як я "Вчителя року" отримала. Ти мене поняла?

— Може, мені ще лягти з ним в ту постіль?! - гаркаю я.

— А ну циць! Ти як з матір'ю розмовляешь? - цідить вона крізь зуби, боючись, аби ніхто, а конкретно Богдан, не почув.