6.

Крок.
Другий.
Його - такий широкий і впевнений. 
Мій - маленький і не твердий. 
Так кілька разів аж доки я не падаю в його обійми - настільки тяжко вспіти за ним. 
Він ловить мене. Наче я нічого не важу. Руками своїми величезними, що більше схожі на лапи хижого звіра, притискає з невластивою йому ніжністю. І бачать зорі - я б провалилась крізь землю у самісіньке пекло, якби Богдан не тримав мене так міцно. 
Мої спроби вирватися ввижаються смішними не тільки йому, а й мені самій. Та я все одно намагаюсь.

Що ж... Дарма.
Він лише посміхається. І посмішка ця, як не дивно, зовсім не зловтішна. Добра якась. Майже ніжна. 
 

— Не бійся, - шепоче він, притягуючи мене назад, - не вкушу.

От же ж покидьок!

Здригаюсь всім тілом і щодуху намагаюсь відштовхнути його. Та стає тільки гірше. Він ще більше прижимає мене до себе.

— А я вкушу! - огризаюсь я, чим невільно демонструю йому своє безсилля.

— Спробуй, Лілю. - глузує він.

Так! Досить вже! Зціпивши зуби, замовкаю. Не даватиму йому приводу для знущань. Просто ігноруватиму до кінця пісні, після чого збігу на кухню. 
Проте власне тіло зраджує мені. Дрібні мурахи покривають шкіру. І він безсумнівно відчуває це. Гірлянди, що прикрашають двір, пляшуть всіма кольорами веселки на моїх почервонілих щоках. А ліва долонька, потонувши в його ручищі, спітніла.

— Все добре. - запокоює мене Богдан, помічаючи, як я нервную, через спітнілу руку, трохи дьоргаючи нею.

І я чомусь заспокоюсь. Розслабляюсь, дозволяючи вести себе у танку, не думаючи ні про що. На щастя, Богдан більше не робить спроб довести мене до втрати свідомості.

По закінченню мелодії він великодушно проводжає мене на місце. З якого я одразу збігаю, аби сховатись на кухні. Вже там переводжу подих і без сил опускаюсь на підлогу, обіймаючи коліна. 
Мені боляче. Сльози самі солоними доріжками котяться по щокам. Я не в силах забути все те, що відбулось стільки років тому. Нехай школа вже давно позаду, але в моїй пам'яті, в моїй душі... Болючі почуття все ще живуть. 
Дозволяю собі маленьку слабкість. Тихо виплакую як мені здавалось давно вже виплакані сльози. З новою силою, схлипуючи, наче мале дитя, я оплакую маленьку дівчинку Лілю. Маленьку себе. Ту невинне, відкрите до світу дитя, яке дозволило себе образити тоді вже дорослому покидьку. 
Хто зна, скільки б ще я сиділа б на тій підлозі, притиснувшись спиною до тумби, якби скорботу мою не перервали чиїсь важкі кроки.