5.

— Ну розказуй, Богданчику, як ти там? Як твій ремонт? - питає мати.

"Ремонт?" - перепитую сама в себе.

Судячи з того, як оживились гості, не одну мене зацікавили її слова. Ось, тітка Ганна ледь не вдавилась, бідолашна. 
 

— Дякую, Любов Спиридонівно, все добре. Вже другу ванну закінчують робити. - відповідає Богдан.

Він посміхається. Спокійна, відкрита посмішка білосніжних зубів перекликається з його вугільно-чорною бородою. Точніше сказати щетиною. І я ловлю себе на думці, що вона йому дуже пасує. І посмішка, і щетина. І чорні густі брови, що розлітаються в гору ближче до скронь. Високий лоб, смугла шкіра на фоні білої лляної сорочки. Все пасує йому. Цьому дияволу. 
Навіть я, така худенька й мала поруч, лише підкреслюю все найкраще в ньому. Віддзеркалююсь в темних очах, наче та камея в його зіни...

Хай би його чорти побрали!

Так задивилась на нього, що й не помітила, як він повернувся на мене. Зіницями своїми, ледь не проштрикнувши мою душу. 
Щоки обпалює гарячий рум'янець, а вії самі падають вниз. Прослухала з половину розмови та по коментарям гостей розумію: квартиру купив. В центрі, у тій чотирнадцятиповерхівці. З видом на нижню частину міста та розкинуті поруч село, поля, річку... 

Коли тільки встиг? Молодець. Заробив.
А мати, Господи прости, розмірковує про ті квадратні метри так, ніби вони її.

— Ото раковину став краще з крилом обов'язково. Байдуже на ту сушарку для тарілок. А каструлі, а дощечки і решту куди після миття складать? - інструктує вона. - А взагалі краще посудомийку купить. Щоб після свят дружина пів ночі не одмивала деко, форми для випічки й все таке. Вони і у мийку не завжди влізають.

З таким ентузіазмом це говорить. Хоч зараз готова бігти до "Епіцентру", аби обставляти квартиру.

— Ой, та нащо та посудомийка?! - вривається тітка Ганна. - Тіки проблеми од неї і вартує скільки. Раз через раз ламається. Спеціальні пігулки до неї купувати. І постійно чекати, поки набереться посуд цей брудний. У мене Марічка завши після застілля руками все перемиває. То швидше і якісніше за машинку. І нема присохлого чи прилиплого нічого.

Ба-а-а...
Ну хто б сумнівався, що її люба доня така молодець і самісінька все перемиває після табору родичів. Браво, тітко Ганно. Ви виховали чудову домогосподиню. Вона ще й щітками на своїх очах особливо важкі забруднення на кухні відтирати може.

Аж смішок пробрав від цієї думки. Так і уявила, як Марічка своїми наманікюреними пальчиками пательню від жиру намиває. 
Спір про те, як краще мити посуд, триває недовго. Поки один з гостей не наважується перевести тему, рятуючи свято від грандіозного скандалу, що виникає на пустому місці. 
 

— Та годі про тарілки. Богдан, ти краще скажи, з дизайном що? Найняв когось чи сам?

Боже-е-е, краще б він мовчав.

— Сам. Не знаю. Не подобаються мені там місцеві дизайнери. Бачив їх роботи. Все таке наче сучасне, стильне, але пусте. Без душі. Немає в них затишку.

— Ох, Богданчику, затишок в домі дружина робить, а не ті дизайнери. Ось, одружишся і тоді... - починає ненька, та їй не дають договорити. Тітка Ганна хутко перебиває її.

— Тю, так, а чого ти одразу не сказав, що тобі з дизайном поміч треба? То все дурне. Просто нормальний дизайнер потрібен, який зрозуміє твої потреби, а не оті горе-спеціалісти, які закінчили два тижні курсів і вже дизайнери. Марічка ж чотири роки вчилась на дизайнера. Вона тобі все підкаже і не треба гроші на тих нероб витрачати.

Ну все. Викликайте швидку. Для неньки. Бо їй зараз серде схопить. Ну чи для тітки Ганни. Бо, здається, мати її зараз вб'є. Але тоді ще знадобиться й поліція. Ну то й що? Зате день народження запам'ятається на довгі роки. Усьому селу. Та й району також.

— Маячня! - кричить матір. - Жодний дизайнер не зробить в хаті такий затишок, як кохана жінка!

Ух! Розійшлась, так розійшлась. Несіть попкорн. 
Я тільки-но приготувалась до видовища, як Сашко,  чоловік сестри, перервав його, не давши розпочатись.

— Ну так, а шо ми сидимо?! День народження! - перекрикує усіх він. - Гайда танцювати!

Перестрибуючи лавку, в два кроки дістається до програвача, який стоїть на відчиненому вікні. Музику, яка грала фоном, робить гучніше і починає підіймати народ зі своїх місць. 
А потім йде до матері, запрошуючи любу тещу на танок.

— Потанцюємо? - відчуваю гарячий шепіт біля самого вуха.

Мимоволі здригаюсь та, як зачарована, повертаюсь до нього.

А вже наступної миті розумію, що він тягне мене на середину імпровізованого танцювального майданчику.

А я...

А я навіть не пручаюсь.