4.

Одразу ловлю на собі невдоволений погляд матері. Вона забирає порожню чарочку, що стоїть біля мене, ставлячи замість неї бокал.

— А тобі погано не буде, доню? Ти ж у мене яка маленька, худенька, куди ж тобі. Нумо зі мною шампанське. Ще зле стане. Скажи їй, Богдан!

Очі не закатую, хіба що подумки. І не дивлюсь, не дивлюсь... Та все рівно повертаюсь до нього.

— Так, Лілю, бо нап'єшся і доведеться тебе потім нести до ліжка. - жартує він.

Та мені не до жартів. Де там той черешневий компот!

Батько вже наливає шампанське. Він, як і завжди, не сперечається з матір'ю, коли та мене "виховує". Вважаючи це нечоловічою справою - давати настонови доньці, тато просто виконує її волю.

В той час, як Сашко, чоловік сестри, наповнює чарку Богдана ракією. Ні, він не на стороні матері. Він просто бажає випити з кращим другом, не маючи жодного бажання приймати участь у цьому цирку. Принаймні, я хочу в це вірити.

— Ну, Бодь, ну це неповага до господаря. Степан Григорович старався, настоював її.

— Та я ж... - почанає Богдан, але мати не дає йому договорити

— Завтра поїдеш. Я зранку твоїх улюблених пиріжків з картоплею насмажу, зоставайся.

І Богдан... Здається.

— А Ви вмієте вмовляти, - каже він.

"А ти недовго вагався", - думаю я.

— Ну, шановна наша, Любов Спиридонівна, - Богдан підводиться з місця, тримаючи чарку в руках.

Височить над усіма. Сидячи поруч із ним, коли він стоїть у повний зріст, я відчуваю себе ще меншою, ніж є насправді.

— Я дуже вдячний долі, що Ви були моєю класною керівницею, - голос його... такий, глибокий. - Ба навіть більше, Ви стали мені другою матір'ю. - посмішка така... щира. - Ви були прикладом для наслідування і завжди надихали нас йти далі. - ямочка на бородатій щоці... така мила. - В цей день я хочу побажати Вам залишатися такою ж красивою, кмітливою, міцною здоров'ям і... - переводить на мене очі свої... такі чорні. - Щоб Ваші діти Вас тільки радували. - мер-зот-ник.

Мати дякує йому і усі чокаються бокалами. Я свій ледве не розбиваю об решту. Дзвякнуло дай Боже - до того руки мене не слухаються.

Шампанське випиваю залпом. Дарма. Бульбашки різко б'ють в голову. Чи то не вони, а наш, прости Господи, дорогий гість. 
Він поруч. Він надто поруч. Між нашими ногами лічені сантиметри. Я відчуваю його тепло навіть крізь одяг. Він гарячіший од літо в степах.

Йому нічого не вартує торкнутись мене. Навіть ненароком притулитись коліном.

Але він не робить цього. Може, але не робить. Ба навіть не дивиться. Спілкується про щось з чоловіками, не звертаючи на мене уваги. Ніби все, що було до цієї миті, мені примарилось.

Хай там як, а навіть хотів би, не зміг би мене помучить. Матір не дає мені надовго затриматись за столом. Час від часу жбурляє мене ногою. І тихо, непомітно для інших, але від цього не менш погрозливо, роздає вказівки.

— Серветки нові принеси.
— Салат з крабовими досип. 
— М'ясо захололо, піди розігрій. 
— Пляшки з холодильника ще принеси. 
— Компота ходи долий.

Там дитина щось розлила - піти витерти, той вилку вронив - неси нову.

Тільки те і роблю, що бігаю, як невіжена. Ну й нехай. Аби не сидіти з ним поруч.

Вкотре я нарешті всідаюсь за стіл. І щастить мені, як утопленнику. Бо потрапляю.... Ну на дуже цікаву розмову.