3.

Лілія:

Фарс. Фільм жахів. Дешева другорядна комедія. А я її головна героїня. Схвильована, розлючена, розгублена.

Та я не бажаю "влаштовувати сцену". Не хочу псувати матері свято. Корюсь. Граю свою роль до кінця та на ослаблих ногах ледь підвожуся з місця.

Я у пастці. Він розуміє це. Загнав мене в глухий кут, знаючи, що я не наважусь відмовити йому привселюдно. А тепер насолоджується моїми стражданнями. Посміхається недоброю посмішкою. Дивиться пронизливим поглядом.

Він встає з-за столу і переступає лавку. Заходить за спину, мов хижак. І я відчуваю, як його важке дихання колише моє волосся. Принюхується, як звір до жертви. Вдихає мене, як солодкий наркотик. Він господар тут. У моєму рідному домі. Чинить так, як вважає за потрібне, не зважаючи на мою волю.

А я... 
Мені соромно. Я стидаюсь того, що відбувається. Принизливо ховаю очі, хоч я ні в чому не винна і стидатися мені нічого. Бажаю лише одного: щоб усе це скоріше скінчилося.

Проте він не поспішає. Смакує момент свого тріумфу. Повільно й ліниво дістає злощасне намисто на потіху присутнім. І усе це знімають! Знімають! Знімають!

На нас дивляться камери семи чи восьми телефонів. Детально фіксують кожний момент цього шоу.

Стерти!
Це все можна стерти. Просто взяти і видалити з пам'яті телефона. Та не з моєї. Ця мить клеймом викарбується в моїх спогадах. Нічним жахом обернеться вночі.

А починатися цей жах буде з того, як Богдан хапає мене за волосся. Байдуже, що насправді він бережними, майже ніжними рухами торкається моїх накручених локонів. Хіба це має значення, якщо я відчуваю себе так, ніби капкан, в який втрапила, взяв і захлопнувся? 
 

Непомітно для інших він навмисне трохи тягне мене за пасма. Після чого відпускає, перекинувши волосся вперед і... Випадково торкається оголених плечей.

Один дотик. А всередині все здригається, як від удару струмом. Насилу втримуюсь на місці, щоб не впасти прямо там. Тільки червонію, червонію, червонію. Як та черешня в садах.

Богдан накидує на мене спереду намисто. А я відчуваю зашмурок. Дорогоцінний метал холодить гарячу шкіру і плавно ковзає від грудей до самого горла. Не прикрасу - нашийник застібає на шиї. 
Звук, що видає замочок, шаленим дзвоном гримить у голові. Приводить мене до тями. Я тягнусь долонями до грудей і розумію, що це не сон. І намисто це справжнє. Ось воно, під моїми пальцями. Душить мене, не даючи нормально вдихнути.

— Боже правий, як тобі личить! - каже мати.

Боже...

Це взагалі пристойно так часто згадувати про Бога в присутності диявола? Скільки раз мама вже зробила це з тих пір, як прийшов Богдан? Чи "Боже" це і він сам?

— Ти дуже гарна, - обпалює вухо його шепіт.

Здригаюсь. По шкірі табун мурашок. Обертаюсь назад. Та він вже стоїть в повний зріст і щось говоре до матері. Ніби мені це примарилось. Ніби я встретила глузд і це не він щойно фактично притулявся губами до мого вуха.

Ми нарешті всідаймося за стіл. Здавалося, можна видихнути, як тут:

— Лілю, що ти сидиш, як засватана? 
 

"А що, ні?!" - хочеться закричати мені та я лише ковтаю напруження.

"Як же я люблю тебе, м-а-мо!"

— Попіклуйся-но, про Богдана. Гость прийшов, а тарілка пуста! - ну ось, другий акт комедії розпочався.

І знову я в головній ролі. Як так переживає за нього, то сама б і наклала їжі.

Та виходу в мене немає. Зціпивши зуби, мовчки берусь за справу. Першим, звісно, кладу йому картопляне пюре. Далі...

Та що ж таке? Як він й далі так дивитисяме на мене, то я вроню цю тарілку з котлетами! 
Фу-у-у-у-у-х. 
Зберись, Лілю. 
Вдих-видих.

Далі... поряд з пюре кладу дві смачнющі мамині котлетки. Тепер черга олів'є. Та бач! Глядь, а на тому місці, де воно було, пусто.

От Настя! Продала мене пузата за тарілку олів'є! Кинули мене з племінником цьому чудовиську в обмін на якийсь там салат!

Довелось просити, щоб передали піалу, що стояла поодаль. Бутерброд з ікрою, нарізка, консервований огірок - все поклала, аби другий раз не докладати.

Ну ось. Нарешті. Починаєм спокійно їсти. Все так, як і має бути на звичному сільському святі.
Гості гомонять. Богдан, про щось перемовляється з чоловіками. Хтось розбився по парам та удвох щось обговорює. Інші дивляться в телефон. Бабусі собі бухтять. 

— Так, щось давно чарки не підіймались! - перекрикує раптом всіх батько.

Ну, нарешті! Нарешті вже! Бо я на тверезу це все більш не витримаю. 
Чоловіки починають наливати напої. Жінкам ллють вино та шампанське, собі ракію і коньяк. А Богдан...

— Ні, дякую. - прикриває рукою чарочку, коли батько потягнувся налити туди.

— Та ну, Бодь! - вигукує чоловік сестри.

— Давай не ображай мене, Богданчику! - підтримує його мати. - Давай, таке свято. Коли ще побачимось, ти вічно у своїх справах.

Решта гостей також поділяють думку матері.

— Та я ж за кермом. - пояснює він. - Хто мене потім до міста довезе?