2.

Лілія:

Мені стає ще більш ніяково. 
Зо три десятки пар очей дивляться на мене. Зо три, та   одна з цих пар варта сотні.

Я відчуваю цей погляд. Він пече мені потилицю, коли я схиляю голову вниз й дивлюсь на подарунок. 
Вишуканість пакунку помітно контрастує з простотою дерев'яної лавки, на якій він стоїть. Але дуже пасує до мого вбрання. Ніжний кремовий колір милує очі, а стрічка, ніби відрізана від подолу мого плаття. 
Зусиллям волі ледве змушую руки не тремтіти. Але долоні все одно зрадницькі пітніють. Відчуваючи неприємну липкість на шкірі, тягнусь до подарунка і ставлю його на коліна. 
Здається, усіх, крім мене одної, мучить нетерплячка. Он, бідолашна тітка Ганна ризикує отримати розтяження м'язів шиї - так сильно кортить їй побачити вміст пакету. А донька її - косоокість. Кузина демонстративно бере в руки телефон. Ніби їй зовсім не цікаво. Але при цьому коситься у мій бік з під густих нарощений вій.
Мати ж, сором та й годі, ледь не підстрибує на місці. Хоч батько, дякувати Богу, гідно спокійно сидить та лише посміхається. Решта ж гостей, трохи нахилившись вперед, ціпко вдивляються, гадаючи, що ж там таке. 
Один тільки Сашко, чоловік сестри, насилу приховує байдужість. Наче він не гірше за дарувальника знає, що приховує ця чарівна обгортка.

А сам дарувальник... 
Він...

Він дивиться так, ніби поклав туди гранату. І варто мені дістати її, як вона вибухне, уразивши всіх довкола. 
Збираючи рештки сміливості, я все ж розкриваю пакунок. Не дивлячись, сую руку всередину, а там... 
Щось пласке. Тверде та м'яке водночас. Здогадка жалить, мов бджола з черешневих садів. Дістаю це "щось" і всі мої сумніви розсіюються під здивовані вигуки оточуючих.

Не граната, але ефект такий самий.

В руках у мене дивовижної краси жорсткий футляр, обтягнутий оксамитом винного кольору.

Боже милостивий, що він придумав?!

Я обережно відкриваю його. Ледве підіймаю кришку так, щоб, крім мене та тих, хто сидить зовсім поруч, ніхто не побачив прикрасу.

— Ах... - мимоволі зривається  з моїх губ здивований подих.

Лежачи на білій маленькій подушці, на мене дивиться не намисто - витвір мистецтва. Помпезність та рясність деталей(так близька до сільського смаку) гармонійно поєднуються з ваблячою мене лаконічністю. Здається, це несумісні речі, але жодні інші слова не змогли б і в половину істинно описати те, що я тримаю.

Восьмикутні золоті зірочки з довгими промінчиками вгорі і знизу сплітаються у два ряди з тоненькими серпами-півмісяцями та краплинками діамантів. Вони виблискують у світлі ліхтарів, осліплюючи своєю казковістю.

— Що там, Лілю? - потороплює мене хтось з гостей.

І я, сама того не освідомлюючи, ніби чужими руками, повністю відкриваю футляр, даючи змогу усім роздивитись.

— Боже, яка краса! - вигукує матір.

Так голосно вона каже це, що навіть шалений стук сердця у вухах, не здатен її заглушити. Решту не чую. Не чую. Лише відголоски досягають моєї свідомості:

"Нічого собі..."
"Яке гарне..."
"Певно багато коштує... Коштує... Коштує..."

— Ну хоч, подякуй доню! - перекрикує мої думки мати. - То вона просто слів не має. Бааа, яка ж краса! Яка ж краса! - виправдовує вона свою "нечемну" доню чи то перед Богданом, чи то перед гостями.

— Дякую. - тихо, майже пошепки видавлюю з пересохлого горла.

На більше мене не вистачає. Та це не все. Не все ще! Не все!

— Ой, а вдягни-но! Цікаво, як воно сидітиме на тобі! - каже ненька. - Богданчику, нумо! Допоможи їй.

Я не одразу усвідомлюю сенс її слів. Повільно, наче зачарована, повертаю голову  й зустрічаюсь з його поглядом. Чорним, як ніч, палаючим, наче магма. Лише тоді до мене доходить.

Він. Зараз. Надягне. Це. На мене.