1.

Лілія:

Гордий, пихатий, нахабний. Він лінивою ходою господаря заходить у двір. Мій двір. 
Саме це відбилось у пам'яті з того вечора. Болючим клеймом вижглося серед спогадів. 
В той день я тільки-но приїхала в село. Після довгих років навчання повернулась нарешті в рідні південні степи. Щойно отримала на руки диплом, чухнула додому  на першому ж потязі. Збрехала матері, що ще не всі екзамени сдала. Хотіла зробити їй сюрприз, приїхавши прямо на її день народження. Та сюрприз чекав не тільки на неньку. 

На мене. Він. Чекав. На мене. 

Матір з батьком негайно підірвалися, мов невіженні, зі своїх місць. Гості за столами, розставленими серед двору на честь святкування, враз замовкли, ніби води в рот набрали. Пес залаяв, ставши на задні лапи. І тільки кіт Степан як вилизував свою пухнасту дупцю, сидячи на ґанку, так і продовжив вилизувати її, наче нічого не сталося.

— Богдан Федорович, любчику! А ми Вас вже зачекались! - крикнула ненька. Да так, що навіть Степан підстрибнув на місці. 

Він взагалі на голос матері, ой, як реагує. Особливо, коли та кричить. Бідна животинка вся здригнулася та й щухнула подалі від застілля, переживаючи як би та вже вимита та пухнаста дупка не отримала на горіхи. 

Отож. Кіт же на то й кіт, що не дурний, на відміну від людей. Від мене. Треба було бігти. Бігти за тим Степаном, щосили рятуючи свою непухнасту дупу.

Та я сиділа. Гляділа, як заворожена, перед собой і шкіра моя покривалась мурахами. Приазовське гаряче повітря, що звичайнісінько обпалювало своїм жаром, здалося мені холоднішим за Харківську зиму. 
Він дивиться на мене. Очима своїми чорними заглядає не в мої очі - в душу. Втративши рештки совісті, поводячи себе вкрай невиховано. Бо відповідаючи матері, продовжує глядіти на мене. 

— Доброго вечора, Любов Спиридонівна. - посміхається наче диявол. - Вибачте за запізнення - робота. Вітаю Вас, моя найкраща вчителько. Обережно, важке,  - і сує їй у руки пакет (імовірно з подарунком) разом з величезним букетом троянд. 


Напевно що на нього і витріщились гості. Ще б пак. Величезний який. Дорогий. Скільки там штук? З сотню, мабуть, що буде. Я й сама такі хіба що в магазинах бачила. Не те, що сільське товариство. 

— Боже, дякую, тобі, Богданчику! - розпливається в посмішці мати. 

Хапає своїми сухими, зморенеми сільської працею долонями його бородате лице та прикладається до щік губами. Голубить, наче дитя. 

Решту слів не чую. Гості щось вигикують, вітаються. Мати з батьком продовжують здоровкаться с гостем. А я, наче примару побачила. Так і сиджу, мов засватана, намагаючись прийти до тями. 

—Лілю, все добре? - гукає мене Настуся, торкаючись руки. 

Трушу головою, мов сганяючи дурне видіння, й повертаюсь до сестри. Сидячи по праву руку, вона занепокоєно дивиться на мене. Тре свій округлий, як м'яч, живіт, ніби і немовлятко їй теж за мене пережива. 
Чоловік Насті, Сашко, встав і пішов привітатися з Богданом. Вони про щось теревенять, сміючись, а потім Сашко повертається на місце. В той час як Богдан, щоб чорти його побрали, Федорович кудись йде з двору. 
Краще б він не повертався. Але він повертається. Крізь ворота бачу, як дістає з машини другий такий самий букет з пакунком і повертається. 

— Доню, ну встань-но! - трясе мене за плече матір. 

Я встаю і тільки тоді розумію, що стоїть Богдан біля мене. Його широка грудина повільно здиматься перед моїм носом. Підіймаю очі і тут же опускаю вниз. Неможливо. Це неможливо.

— Дякую! - видавляю з себе банальну ввічливість, коли він вручає мені троянди. 

Білосніжні, пахучі. Вони душать мене. Душать своїм розкішним ароматом. 

— Я піду, поставлю квіти у воду. - бігти, скоріше бігти. 

— Я допоможу. - визиваться Богдан. І я вже шкодую про свої слова. 
 

Несподівано на допомогу приходить матір. 

— Та не треба, Богданчику. Я сама. - каже вона. - Сідай-но до столу. 

— Ну що Ви, Любов Спиридонівно. - Нащо Вам ці відра таскати? 

"А нащо ти мені даруєш такий букет, що він і у відро ледве влізе?!"

Та брат вже несе два відра на обидва букетики. Квіти ставлять біля ганку. У всіх на виду. Щоб кожен бачив, які розкішні нам подарували. 
Після того, як впоралися з букетами, повертаємось до столу. 
Як тут я відчуваю, що поруч сідає... Не Настя. Дорогі чоловічі парфуми б'ють в ніс своєю вишуканістю. Оглядаюсь і бачу, що на лавці праворуч від мене  Богдан. І стоїть перед ним вже нова чиста тарілка. 

— Де Настя? - повертаюсь ліворуч, питаючись матері. Вони с батьком сидять в голові стола. 

— Перепочить пішла, втомилась щось. - пояснює (відверто бреше) ненька. 

Матір Божа, що коїться? Випхали зі столу вагітну жінку. Як їм не соромно? 

Соромно мені. Ніяково. Особливо, коли мова заходить про подарунки. Мати радісна, як дитя мале, дістає з пакета презент. Видно, що важкий. Зриває бант і блискучу обгортку. Всередині щось дерев'яне. Це якийсь футляр. Замочок на ньому з двінким звуком відкривається, а там блищить щось у світлі ліхтарів. Сервіз. Чисте срібло не менш. Акуратні маленький чайні ложечки, чудернацькі вигнуті вилки, цікавої форми ножі. І всі на ручках мають такі візерунки, що очей не відвести. Страшно уявити, скільки це коштує. 

Мати здивовано ахає. Аж за сердце хапається. Повертає до зацікавлених гостей, щоб усі роздивилися. На "Богданчика" Федоровича ллється черговий потік подяк. Та все це ніби повз мене. Я ніби десь далеко у думках, пока в один момент мати не вириває мене з мого емоційного укриття. 

— Лілю, а в тебе що? - киває вона на лавку, де лежить мій подарунок.