Прірва

Грубо відсунута вбік гілка зі свистом полетіла назад і лишила червону відмітину просто на його обличчі. Потім ще одна гілка, ще і ще — шкіра зацвіла десятками болючих слідів, на які юнак не звертав уваги. Напролом, із вепрячою нахабністю, він торував собі дорогу крізь хащі, а ті колючками й шипами відповідали йому люб’язністю на люб’язність.

Врешті він продерся до тієї глухої частини лісу, де, певно, хіба не він був першим, хто наважився блукати поміж тутешніх розлогих столітніх дубів та гордих, виструнчених ясенів. Повністю вкритий червоно-синім візерунком із синців і подряпин, у цьому місці він нарешті дав собі волю.

Протяжне виття розтяло простір, пострибало поміж мовчазних стовбурів і згодом розчинилося серед зеленого гілля, наполохавши його мешканців. Страхітливий, тремтячий крик був настільки переповнений розпачем, що в ньому навіть не відшукалось місця для слів. Зачувши його, лише декілька пар найсміливіших — чи, пак, найдопитливіших — очей лишилися спостерігати з віття, що ж буде далі.

Юнак рвучко висмикнув із-за пояса топірець, і його першою жертвою стала обрана навмання осика. Хаотичні, позбавлені сенсу, проте по самі вінця наповнені злобою удари зусібіч посипались на її стовбур. У відповідь дерево обурено тріщало й гуло вітром, що заплутався в його кроні.

Знагла, після чергового жалібного скреготу, звуки ударів стихли. Юнак двома руками схопився за зброю, уперся ногою в стовбур і натужно смикнув на себе. Та замість того, аби вивільнити топорище, що безнадійно застрягло в дереві, лише відламав руків’я.

З пересердя жбурнув його кудись у хащі, затулив обличчя руками, впав на коліна — і знову зірвався на виття.

***

Коли нечисельні спостерігачі, чиї мерехтливі очі лишались незримими за денного світла, вже були готові знудитись і піти, юнак врешті підвівся. І знову безцільно, просто куди дивились його очі, побрів крізь дрімучу гущавину.

Думками він був надто далеко, аби хоча б намагатись оминути терня, відшукати якийсь манівець чи бодай обрати один напрям. Він витав десь там, куди не долетів би навіть найрозпачливіший крик — у місці, яке дзюркотливий потічок і любощі надійно оберігали від турбот довколишнього світу.

Хоч він провів у цих лісах усе дитинство, зараз усе навколо видавалось йому чужим і ворожим. Дерева зрадницьки розкидали довкола свої бридкі, перекручені гілки, пташиний спів відлунював для нього огидою, а вітер у листі нашіптував йому на вухо найгидкіші образи. Навіть саме Сонце, замість гріти, зверхнім своїм промінням обпікало свіжі рани.

Він звинувачував їх усіх у своєму нещасті. Чому весь світ обернувся супроти нього? Намагався знайти якусь причину, пояснення, звинувачував усіх довкола — і себе. Але тільки не її. Ні. Вона ні за що не могла б учинити з ним так. Точно. Це все він. Це його провина.

Чужинець, зайда, німець — якийсь клятий приблуда, якому князь дозволив підбирати недоїдки зі свого столу лише за те, що той знає, з якого боку тримати списа. Це були якісь чари, якась блюзнірська магія, що змусила, що зсилувала її…

Але ж посмішка. На мить юнак застиг, аби відігнати рій кусливих, мов мухи, і таких же чорних домислів.

***

Він відшукав те місце так давно, що вже встиг забути, коли це сталось. Під час мандрів хтось ледь чутно гукнув його по імені. В пошуках незнайомця, що гукав щоразу з нового місця, ще будучи зовсім дитиною, він урешті продерся крізь густі чагарі, за котрими чигав різкий схил. Весь пошарпаний і подертий, він пізніше вже не міг гніватись на місцевих духів, що любили подібні витівки.

Невелике джерельце стікало неспішним каскадом униз урвищем, дно якого надійно ховало це місце від цілого світу. Густо поросла квітами долинка, у якій навіть у найлютішу спеку царювала прохолода, на довгі роки стала його прихистком — сховком від усіх незгод. Його потаємним святилищем, секретом, який він ревно оберігав від будь-якої живої душі.

Лиш нещодавно, з трепетом, він наважився розкрити їй це місце. То як тут міг узятись він? Як йому взагалі вдалось відшукати сюди дорогу? Чому ці кляті скелі й зрадницька земля не розчахнулись і не пожерли його за цю наругу?!

Діставшись сюди сьогодні зранку, юнак мало не зомлів, коли по ньому ковзнув погляд зелених очей. Вони дивилися на нього довше, ніж він будь-коли смів навіть мріяти. А коли вона трішки задерла голову, бліді тонкі вуста, розтягнуті в легеньку посмішку, лишили в його грудях пекучий слід.

Скільки вже сплило літ, відколи він уперше її зустрів? Скільки місяців, днів, ночей, годин він уявляв її чорні коси, тонкі руки, ніжний стан? Тендітні плечі, від яких аж млоїло, — і світ у його очах розпливався так, що він не міг нічого бачити, крім них!

Та він став для неї сонцем! Не трапилось ще й ранку за всі ці роки, коли б він не йшов до її хати, аби бути першим, хто з нею привітається. Він став для неї місяцем! Не минуло ще й вечора, коли він не проводжав би її наприкінці дня додому. Не було ще такого свята, на яке він не вшанував би її красу перстеником, браслетом, намистом чи якимсь іншим дарунком. Та назад він не отримав бодай красного слівця.

Навіть самі чари зрадили його, знехтували! Хіба спрацювало замовлене яблуко, котре — після намовлянь сестри — він подарував обраниці на одне зі свят? І хіба не було такого, коли, напевне, чудом, він висмикнув нитку з її сорочки, і вони разом із сестрою ходили палити її з воском на вогнищі? Що вона тоді замовляла супроти ночі?

“Щоб твоє серце за ним топилось, як топиться той віск. Щоб тебе за ним так пекло, як пече вогонь той віск.”

Та натомість зараз палахкотіло лише його нутро.

А чи не намагався він умилостивити її волю, задовольнити кожне її бажання? Та скоріше б Сонце викотилось з-за обрію, ніж він хоч у чомусь би їй відмовив!

Ще й досі не посірів у голові спогад, як він мчить нічним лісом, рятуючись від русалок, коли влітку вона попросила в нього квіт папороті. Мабуть, якби не пучок полину з собою, то міг би тоді вже й не вернутись.