Любочка

“Вона недосяжна”, - подумала я в нашу першу зустріч. Вільні брюки, короткий топ і золотаві босоніжки на високих підборах надто сильно відрізнялися на фоні сірості святкової лінійки. Червона помада, яка здавалась такою чужою на перший погляд, стала невід’ємною частиною образу цієї тендітної, але такої вольової дівчини. Вона пробігла повз вихором, гублячи за собою тонкий флер парфумів і вересневого сонця. А я не могла нічого вдіяти, лише знервовано глипати їй услід, сподіваючись, що це не виглядатиме дивно. 

Любочка була… інакша. Струснувши рудими хвилями локонів, вона одразу попрямувала до “своїх” і вперше я так сильно пошкодувала, що була непристосована, абсолютною незнайомкою в новому колективі. Активно жестикулюючи, вона радо розповідала про літню подорож, відкрито заявляла про свою прихильність старим знайомим і, зовсім трішки, дражнилась над перейманнями захоплених початком навчального року однокласниць.

Невимушена і граційна, Любочка пурхала поміж людьми і, здавалось, що незримий промінь софіту зі сцени слідував за нею. З рештою, ми перестрілись серед натовпу, де моя спроба справити перше враження з гуркотом тріснула – знервованість в купі з дурнуватим жартом прісною хмаркою зависли в повітрі, і мене підняли на беззлобний сміх. Тільки коли нарешті, пересилюючи сором, мій погляд відірвався від підлоги я помітила, що Любочка не сміялась. Лише злегка всміхалась.

***

Мабуть саме через це я відчула себе такою нікчемною, коли наступного разу кпини дістались їй, а я відчайдушно хотіла вписатись у решту. Чому я стала такою уїдливою в той день, і що заважало мені просто вчасно закрити рота?  Хоча я знала, що зі своїх суджень ця дівчина ніколи не сприйматиме дошкульності на свій рахунок, сором карміновим відтінком ширився щоками. І від цього ставало ще більш незручно – мені не личить рум’янець.
Можливо, на якусь частину моменту, я й відчула себе частиною того місця, в якому волею випадку опинилась. Однак, значною мірою, відстань до тієї людини, з якою хотілось бути найближче, зростала. І я змирилась. 

***

Якщо Любочка вирішувала виступити на публіку це означало лише одне – їй є що сказати, і це сподобається абсолютно точно не всім. Та відданість, з якою ця дівчина говорила на цікавлячі теми, викликала в мене непідробний інтерес навіть до зовсім невідомих речей.  

- Вибачте на слові, але ж це повна срака! - ні на секунду не відходячи від теми історичної реформації, констатувала вона, викликаючи нестримну хвилю диких веселощів. 

Навіть поважна викладачка історії силувано ховала усмішку. А я тільки й могла, що захоплено дивитись на розпашілі щоки і іскри в очах. Яка ж вона, все-таки, свавільна. Як це чудово… 

***

Але в моменти, коли Любочка штурхається, я ніби забуваю про все, що могла думати.

- —, давай! Раструсись трохи, ну!

Хотіла б я, щоб це було так просто. Я - склеєна цинізмом, мотивована злістю - ніколи не могла вийти зі своєї схованки. А вона злітала, скільки лишень пам’ятаю її.
Інколи, сидячи вдома, я перебирала відтінки – бордовий, скарлет, сангрія, мерло… Але незмінно рваними рухами злостиво терла губи в кров, перемішуючи залишки помади зі слізьми і ховаючи невдалу спробу здаватися трохи більше “нею”, ніж була насправді. Тому що червоний – не мій колір. 

***

Випуск дався мені нелегко. Симптоми недавно пережитого бронхіту не хотіли мене відпускати, і я тряслась на підборах від поглинаючої слабкості. Попереду очікували роки навчання в університеті, без видимих перспектив і найближчих планів на життя. Пальці нервово стискали край сукні – вона була не надто зручна і явно не такою, якою уявлялась під час пошиву. Голова гуділа від масивної зачіски, а шкіру стискав шар тонального крему, користуватись яким було надто незвично. Відчувала себе втомленою і розчавленою, не помічала абсолютно нічого навкруги. На ногах, що не згинались, я подріботіла в залу, де мала змогу оглянути “своїх” в повному складі останній раз. 

Церемонія пройшла швидко, вулиця нагородила мене свіжим ковтком повітря за терплячість. Обмінюючись манірними посмішками, я поспішала вшитися звідти, як раптом тендітні обійми повернули мене до притомності. 

- —, ти сьогодні виглядаєш просто класно. Знаєш, я сподіваюсь, що у тебе все вийде по життю! 

Я дивилась, як вона йде, і вкотре не могла відірвати очей. Гірка сльоза жалю скрапнула зламаною маскою мого нафарбованого обличчя. Я так і не вибачилась перед нею за той випадок, так і не стала достатньо близькою, щоб насмілитись назвати її ім’я більш лагідно. Не сказала про те, наскільки сильно вона була цінна мені. 

Хоча, можливо, з мого безглуздого виразу і очей повних побожності, це було більш ніж очевидно. І я, зі щоками повними червоного, розсміялась наче вперше. 

Не знаю, чи стрінемось ще колись. Але інколи я й досі згадую її і на душі знову розквітає тепла осінь.