Це поетично-фантастична історія про дівчину, яка одного разу уві сні перестає бути матеріальною. Її тіло розчиняється на сяйливі частинки, і вона відкриває нову здатність — проходити крізь стіни. Але ця здатність веде її не лише в інші квартири й міста, а й у глибину власної свідомості, у простір між формою і світлом, у розуміння, що життя — це не вага, а хвиля.
Це новела для тих, хто хоча б раз відчував, що світ тісний, а душа — ширша за кімнату.
Для тих, хто готовий вийти за межі —
і побачити, що меж не існує.
—————-
Однієї ночі Ві побачила сон. Хоча правильніше було б сказати, що сон побачив її, підморгнув — і вирішив показати, як усе могло б бути, якби реальність мала трохи більше фантазії і трохи менше гіпсу.
Її тіло стало… як би це м’якше сказати… пилкоподібно-прозорим. Легким, як поезія у студентському щоденнику, і майже невагомим — як обіцянки політиків після виборів. Воно більше не складалося зі звичних елементів типу «ребро», «груди» або «пальці, які не слухаються вранці». Ні. Воно тепер було виткане з часточок світла, снігу, пилу і, можливо, дрібки зоряного сарказму.
Але, як не дивно, вона могла думати. І рухатися. І зберігала гідність. Навіть у такому стані.
Ві піднялася з ліжка. Тобто не «піднялася», а пройшла крізь постіль, залишивши за собою ніжний шлейф часточок, які вже не потребували маси, щоб бути справжніми. У кімнаті все було як завжди: півтемрява, тиша, тінь кактуса, що змовницьки поглядав на неї. Але вона — вона вже була нова.
Тому, цілком логічно, вона підійшла до бетонної стіни.
Ну, бо що ще робити вночі, коли ти щойно стала напівпрозорим феноменом?
— Стіна, — подумала вона, — завжди здавалася чимось… остаточним.
І додала подумки: — Як правило, поки не спробуєш у неї ввійти.
Стіна не очікувала гостей. Вона була звичайною стіною, змученою часом і сусідами. Але Ві, скориставшись своєю новою субстанцією, просто… увійшла. Праве плече — пройшло. Рука — пройшла. Голова — пройшла теж, хоч і з легким шурхотом, ніби часточки світла терлися об часточки бетону.
Вона не просто пройшла крізь стіну. Вона подружилась з нею. Відчула її характер — трішки стриманий, але надійний. В стіні було щось філософське. Якщо довго її слухати, вона починала мурмотіти вапнякові афоризми.
Потім була інша квартира. Інша стіна. І ще. І ще. Ві проходила крізь усе, ніби перевіряла, чи справді буття — це не те, що ми думаємо. І всюди — шпалери, меблі, сни людей, коти у вікнах, що раптом починали здивовано дивитися у порожнечу. А в тій порожнечі — вона. Ві. Яка перестала боятись фізики.
З часом вона навчилася не просто проходити крізь стіни, а ковзати крізь простір, ніби світ був не суцільним, а нашвидкуруч зібраним пазлом, у якому бракує половини фрагментів — і це навіть краще.
Невдовзі вона летіла — над дахами, над ліхтарями, над хмарами, в обіймах нічного повітря. Її прозоре тіло вже не мало потреби у твердому.
Її думки були швидкі й теплі, як нічні комети з хорошими намірами.
І от тоді, десь між двома континентами, трьома зірками і безліччю варіантів того, ким вона могла бути, — Ві зрозуміла:
Стін не існує.
І ніколи не існувало.
Просто ми так звикли до думки, що вони є, що навіть не пробуємо торкнутися.
⸻
З того часу вона більше нічого не боялася.
Ні стін. Ні смерті. Ні понеділка.
Бо кожна межа — це лише частина інтер’єру.
А кожна ніч — нова можливість увійти у щось…
ну, наприклад, світліше.