ЧАСТИНА 4. Глава 14. Кримінальна справа Провія

Ще проживаючи у Томську, Михайло Старицький, він же Петро Максимов, дуже мріяв повернутися на батьківщину. Особливо сильно після смерті батька, коли мама залишилася одна і треба було підтримувати її. Але довгий час це здавалося нездійсненною мрією! Окрім того, Михайло сам обзавівся сім'єю, одружившись з Лерою.

Ініціатором цього союзу стали не лише самі молоді, а й її батько - майор Ладнов.

У них із Михайлом відбулася непроста розмова.

- Знаю у тебе стосунки з моєю дочкою. Я поговорив із Валерією. Вона тебе любить. Так що, якщо ти справжній мужик - давай, одружуйся! І зроби мені Леру щасливою...

Відшуміло весілля, народився син і, здавалося, Михайло залишиться в Томську назавжди, пустить тут своє коріння.

Але Ладнов сам приголомшив його повідомленням про переїзд.

 Восени 1953 року почалися серйозні кадрові перестановки та переміщення. Ладнов був переведений із підвищенням до Харкова і вирішив перевезти свою родину.

Ця звістка схвилювала Старицького.

- Так, мені дуже хочеться на батьківщину! Я завжди мріяв про це, можна сказати, марив цим! Але... а якщо я зустріну тих, хто знав справжнього Старицького. Або ж мене, Петра Максимова...

- Ось про це турбуватися не варто, - заспокоював його Ладнов. – Оселитеся для початку у невеликому містечку. Я вже приглядів Вербовськ. А що? Прекрасне, зелене містечко має місце бути. Багатьох з тих, хто знав реального Старицького, немає в живих, тих же, хто ще залишився, не здивують зміни у твоєму вигляді. Роки змінюють людей, змінюють характер, звички. Ті, хто знали робітника Петра Максимова, теж розсіялися світом. Намагатимешся триматися від них подалі, зрозуміло? Краще з ними не спілкуватись.

Михайло якийсь час роздумував.

- Але, ще ось що. Старицького знають як письменника...

- Нічого. З цим впораємося, - сказав Ладнов. - У тебе ж є якісь написані тексти?

- Дещо є… Але… не закінчене.

– Ну ось. Допишеш ... З часом опублікуємо ще щось. Знайдемо редакторів...

Спочатку Михайлу було дуже складно жити чужим життям. Але поступово він влився у літературне середовище. У ній практично не було авторів, які близько знали справжнього Старицького. Адже минуло багато років.

Михайло вирішив сам навчитися писати. Їздив містами, розмовляв із учасниками війни, героями – льотчиками, танкістами, піхотинцями, моряками... І незабаром були готові до публікації «Фронтові нариси». Ладнов натиснув на потрібні важелі і книга побачила світ. Михайлу дуже допомогла редакторка, яку підшукав Ладнов.

Потім було написано і видано пригодницький роман «Промінь смерті», з елементами фантастики. Практично весь роман Михайло написав сам. Редакторка лише зробила стилістичну правку.

Цей роман вже приніс читацький успіх та підбадьорив Старицького. Теми йому підказав Ладнов. Видавництва просили щось «у цьому дусі», адже «Промінь» розійшовся за два тижні!

Але Старицький поки що писав оповідання на виробничу тему, наполегливо шукаючи тему нового роману. Потрібно було підкріпити популярність.

 Якось, будучи в гостях у матері, він почув розповідь про те, як працівники міліції допомогли одній людині, яку пограбували та побили.

Так у Михайла назріла думка написати про це книгу. І він звернувся за допомогою до свого тестя Ладнова.

- Хочу написати про працівників міліції. Адже у нас практично немає хороших книг про цих людей. Уяви, за невеликі зарплати ці люди щодня ризикують життям та здоров'ям.

- Так, таке має місце. А те, що мало таких книг – так у нас влада детективи не шанує, особливо ті, які загострюють увагу на труднощах, що офіційно не існують, - говорив Ладнов. - Але... чому б не спробувати? Пиши. Зараз уже дещо можна...

- У тому й річ, що у нас немає офіційних кримінальних хронік, - сказав Михайло. - Ми не знаємо реальної ситуації зі злочинністю.

- І ти хочеш мене попросити...

- Так. Чи можна дістати якусь розкриту цікаву справу, яка стала б основою для книги?

– Добре. Спробую поговорити з другом, колегою з їхнього відомства.

За два дні Ладнов зателефонував і  пропозиція приголомшила:

– Слухай, генерал Столяр дуже зацікавився твоєю ідеєю, - сказав він Михайлові. - Він пропонує тобі познайомитися з оперативниками та поговорити з підполковником Смоліним. Цей офіцер отримав дозвіл розкрити тобі одну цікаву справу... Вона може стати матеріалом для книги…

***

Підполковник Павло Смолін, який зустрівся із Михайлом Старицьким, постукував по столу гостро відточеним олівцем серед стосу тек. Спеціяльно заради майбутньої книги начальник навіть наважився перенести нараду.

Крекнувши в кулак, він відкрив теку.

- Ну от, так звана "справа Провія". Розкрито нещодавно. Можливо, вас зацікавить. Сюжетних поворотів тут вистачить для трьох романів.

- Постараюся бодай один подужати.

- Нічого, подужаєте, - посміхнувся Смолін. -  Книги міцні, цікаві написані, так би мовити, жвавим пером. А нам дуже потрібна гарна книга про нас…